1 Кинуті звинувачення

Зимове сонце над княжою столицею встає важке, свинцево-рожеве, ніби вмите не кригою, а жертовною водою.

Я стою перед дзеркалом із темного загартованого бронзового щита у своїй келії на верхньому ярусі Храму Орани. Срібний парчевий кафтан, розшитий важкими перлами та нитками із сухої сухозлаті, тисне мені на плечі. Він важить щонайменше пуд, але не ця вага змушує мене дихати через раз.

Під тонкою білою сорочкою, на моїй власній шкірі, палахкотять таємні шрами. Не ті, що залишають сталеві мечі, а тонкі, мов павутиння, темні вени — відлуння торішнього розлому під Чорним оврагом, звідки дружина Дарія повернулася напівмертвою. Тоді я тиждень мовчки корчилася у гарячці на підлозі своєї келії, вивачуючи крізь власні легені чужу гниль, поки мої пальці викручував нелюдський біль. Про це не знає ніхто. Навіть Настоятелька.

— Не крутися, селянко, — процеджує крізь зуби Рада, донька боярина Твердича, із сила-силенною зусиль затягуючи на моїй талії важкий пояс із літими бляхами. — Шрамів під цим шитвом все одно не видно, але спину треба тримати так, ніби ти народилася у теремі, а не в соломі.

Навколо мене метушаться ще троє дівчат зі свити — доньки найбагатших родовитих бояр князівства. Вони торкаються мого одягу з такою брезгливою обережністю, мов торкаються розпареної банної віхоті, якою випадково дозволили вкритися шовком. Вони виконують кожен крок покірно й мовчки — тільки тому, що так веліла Стариця.

Стариця Гордея, настоятелька Храму, стоїть біля важких дубових дверей, склавши старечі, сухощаві руки у широких рукавах чернечого оксамиту. Вона схожа на засушену гадюку, яка звикла дивитися на світ крізь заплющені повіки, але бачить кожен шелест золотої монети в князівській скарбниці. Десять років Гордея веде кожен мій крок. Всі городяни, всі купецькі роди, всі поранені воїни, які йдуть до Храму по зцілення, віддають свої золоті й срібні гривні Гордеї. Мені лишається тільки біль і холодні молитви.

— Ти готова, Велено, — прошипів Гордея, не підводячи очей. — Запам’ятовуй: коли князь Дарій простягне тобі рушник із хлібом на порозі Святилища, ти не дивишся йому в очі. Ти покірно схиляєш голову. Ти — берегиня його землі, а не його рівня. Твоя сила належить Орані, а твоє тіло — Храму й княжому роду.

Я стискаю кулаки під важкими рукавами. Дарій.

Серце стверкає коротко й болісно, ніби торкається розжареного вугілля. Я бачила його пів години тому з вікна келії. Він стояв на подвір'ї у своєму важкому хутряному корзно, обпершись на поруччя. Молодий, суворий, із пасмом темного волосся, що впало на чоло, і з тією самою невидимою іскрою Яртура, від якої повітря навколо нього злегка тріщить, мов перед грозою. Він дивився на сходи Храму байдуже, як дивляться на необхідний ритуал. Звісно, він не пам’ятає малу селянську дівчинку, яку десять років тому привели до Храму. Для нього я лише «майбутня Верховна жриця», запорука того, що його воїни не згниють від Навської скверни.

— Чому забарилися? — тихо запитує Ярина, ступивши до келії.

Ярина, донька боярина Здубича, єдина з усієї свити, хто не дивиться на мене як на бруд. Золотокоса, тендітна, із очима кольору весняного неба, вона здається зітканою з чистого світла й тихої лагідності. Вона завжди приносить мені теплого відвару після ритуалів, завжди м'яко усміхається й єдина не цурається випадкового дотику моїх гарячих від запеченого болю рук.

— Ми йдемо, Яриночко, — пом'якшує голос Гордея, і в її сухому тоні вперше прорізаються теплі, майже материнські нотки. — Наш день настав.

…Дзвін великого храмового мідного била розноситься над усім городищем, розганяючи вороння. На високому ґанку Храму Орани, просякнутому димом священного ялівцю та чебрецю, зібралася вся знать. Внизу, за важкою дубовою огорожею, гуде люд — сотні селян, міщан та воїнів чекають на появу нової Верховної Берегині.

Князь Дарій стоїть праворуч від входу. Його обличчя здається витесаним із сірого граніту, а в глибині темних очей подекуди спалахують золотисті іскри Яртурового вогню. Він чекає.

Я роблю перший крок на білокам’яний поріг. Холодне повітря обпікає щоки. Випростовую спину, тримаючи на випростаних руках золоту чашу для освячення вогню.

І в цю мить мій світ розпадається навпіл.

— ЗУПИНИСЯ, ОДЕРЖИМА! — лункий, різкий вигук Ради розтинає урочистий передзвін.

Дівчина зі свити вискочує наперед, майже перетинаючи мені шлях, і падає на коліна прямо перед князем Дарієм і Настоятелькою. Її обличчя спотворює переляк, змішаний із фанатичною лютістю.

— Не смій ступати на поріг Орани, скверно! — заверещить Рада, вказуючи тремтячим пальцем на мене. — Князю! Настоятелько! Люде божі! Нас дурять! Вона не жриця! Вона — відьма, просякнута Навською гниллю!

По натовпу внизу прокочується важкий, жахаючий стогін. Воїни дружини мимоволі кладуть руки на руків'я мечів. Дарій навіть не здригається, лише його брови повільно зсуваються до перенісся, а золота іскра в очах спалахує яскравіше.

— Що ти плетеш, дурна дівко? — суворо насуплюється Гордея, але я помічаю, як пальці Настоятельки сіпаються всередині рукавів.

— Я кажу правду перед богами! — задихається Рада, підводячись і повертаючись до натовпу. — Згадайте, як вона лікує! Згадайте, які гроші Храм бере за її «цілительство»! Хіба богиня материнства вимагає золота за милість? Ні! Гроші йдуть на відкуп від темряви! А самі зцілення… я бачила її вночі! Вона корчиться на підлозі, молиться не Орані, а чорним тіням! У її жилах не благодать, а Навська отрута! Вона впускає скверну в себе, бо вона сама — породження Наві!

— Це неправда… — тихо вимовляю я, але мій голос тоне в гудінні натовпу. Я не можу захиститися. Я не маю права розкрити клятву й сказати, що біль — це моя ціна.

— І це ще не все! — перебиває мене Рада, голосно й урочисто розгортаючи руку в бік Ярини. — Справжня обдарована Орани, чия сила чиста й незаплямована чорною магією — це донька боярина Здубича! Ярина! Вона таємно зцілювала поранених птахів і хворих дітей у передмісті без жодної плати! Від неї іде світло, а від цієї селянки — сморід чуми й Навських розломів!