РОЗДІЛ 1

– Ви Дениса не бачили?

– Ні.

Ми святкували день народження мого чоловіка, скоро мали подавати торт, а іменинника наче корова язиком злизала. Якось непомітно зник десь, тепер я ходила рестораном і відчувала себе дурепою, опитуючи гостей.

– Та закурити, мабуть, пішов мужик, – гигикнув Марк, фельдшер швидкої допомоги.

В «Mirrors» сьогодні було багато колег Дениса: святкували не близьким колом, а з розмахом, вирішивши поєднати його особисте свято з призначенням на посаду зав відділенням хірургії.

– Він не курить.

– Ну може в туалеті тоді, – знизав плечима чоловік. – Не провалився ж він крізь землю.

Я вимушено посміялась з відверто несмішного жарту, але в туалет зазирнула. Чоловічий виявився зачиненим, що дивно. А після прогулянки двоповерховим рестораном, мені знадобилось у жіночий.

Відчинивши двері, я натрапила на кумедну картину: дві колеги Дениса, білявки Ольга та Вікторія, сиділи на унітазах, тримаючи в руках по келиху шампанського, і з азартом щось обговорювали.

– Ой, Єва! Ти якраз вчасно, – вигукнула Ольга, помітивши мене. – Заходь, приєднуйся.

– Що тут відбувається?

– Жіночі секретики, – гигикнула Віка. – А ти чого така сумна? Де твій Денис?

– Зник кудись, – зітхнула я. – Ось шукаю по всьому ресторану…

– Не хвилюйся, Євочко, – спробувала заспокоїти мене Ольга. – Він десь тут, скоро з’явиться. Ти краще розкажи, що в тебе нового?

– Нічого нового, – якось байдуже відповіла я. Серце чомусь було не на місці. – Все те ж саме.

Я підправила макіяж, ще раз спробувала набрати номер чоловіка, але він не відповів.

– Ой не вірю, – повільно простягнула Віка. – Така красуня, маєш видного чоловіка-хірурга, ще й підвищення йому дали.

– Не заздри, – посміялась Оля. – А діти твої де?

– Вдома з тимчасовою нянею, – зізналась я. – Ми відсвяткували у тісному родинному колі вчора, а сьогодні вирішили зробити свято для друзів і колег Дениса.

– Ну ти молодець. Все для чоловіка, – солодко сказала Віка, та її посмішка мені зовсім не сподобалась. – І дім, і свято, і сама. Я взагалі не розумію, як це ти трьох народила і залишилась в такій чудовій формі? Я набираю вагу тільки подихавши, а ти…

– Генетика, – сухо відповіла я, не ставши уточнювати, що це суцільна брехня.

Я давно вже засвоїла: хочеш мати гарний вигляд? Працюй над собою, бо ніяка генетика не врятує, особливо, коли промайнув рубіж в тридцять років.

– Пощастило. І з зовнішністю, і чоловіком. Де ви там нещодавно відпочивали, кажеш? На Сейшелах? – схилила голову на бік Віка, в її очах з’явився холодний гнівний блиск.

– В Грузії. На Сейшели ще не заробили.

– Ну чекай, Денис заробить. Хірурги ж гарно мають, особливо справжні професіонали своєї справи. Тільки і ти дозволяй йому маленькі слабкості, а то втече до іншої, – пограла бровами Віка.

Мені наче мороз за комір заліз.

– Що ти маєш на увазі?

– Вона так жартує, – пхнула її в бік Оля.

Жінки обмінялися поглядами, і я відчула, що в повітрі пахне не просто плітками, а чимось гіршим. Це було наче схопити вібрацію до того як вибухне, але я вирішила не зважати. Дурня якась, дівки набралися от і плескають язиками.

– Та нічого особливого, – знизала плечима Віка. – Просто, знаєш, у кожного чоловіка бувають свої таємниці, маленькі слабкості. Головне – знати, як з ними поводитися.

– Не розумію, про що ти.

– Ой, та не бери в голову, – втрутилася Оля, намагаючись врегулювати ситуацію. – Ми тут просто гадаємо, куди Денис міг зникнути. Може, він тобі сюрприз готує?

– Який ще сюрприз?

– Романтичний, – засміялась Віка.

– Ти перебираєш, подруго, – шикнула на неї Оля.

– А що? Всі чоловіки однакові, нехай наша Євочка-зірочка про це пам’ятає. Сказав солодкі слова, пообіцяв золоті гори, а потім – здрастуйте!

– Якщо маєш що мені сказати, то кажи одразу. А твоїх натяків я не розумію, – я наче палицю ковтнула, не могла поворухнутися, тільки дивилась у обличчя жінок через відбиток дзеркала.

– Ой, Єво, не бери в голову, – закотила очі Віка. – Знаєш, як то кажуть: якщо чоловік зникає, то це або зрада, або сюрприз. Але ж твій не з тих, хто зраджує, правда?

Раптом двері відчинилися, і до туалету увійшла молоденька білявка. Я відразу її впізнала – це була Ліза, одна з медсестер на роботі у Дениса. Ми з нею бачилися кілька разів, але особисто не спілкувалися. Її вигляд був досить розтріпаний: розмазана помада, зіпсована зачіска і пом'ята сукня.

– Ой, Лізо, ти виглядаєш так, ніби щойно з вітром боролася, – засміялася Віка. – І я навіть знаю його ім’я.

Дівчина підійшла до дзеркала, почала поправляти макіяж і сказала, не відриваючись від свого відображення:

– Важко стримати пристрасть, коли щире кохання, – вона хитро посміхнулася і глянула на мене через дзеркало. – Правда, Єво Валентинівно?