Глава 32

Кирило

Я сиджу в своїй кімнаті, втупившись у стіну. Вона біла, звичайна, нудна. І все ж зараз вона здається мені цікавішою, ніж усе, що коїться в цьому домі.

Я чую, як батьки гризуться за дверима. Гучно. Жорстоко. Ніби кожне слово – це ніж, який вони встромлюють один одному в груди.

Я намагаюся не слухати, але їх голоси прорізають стіни.

ДНК-тест.

Батько хоче зробити тест. Щоб перевірити, його я син чи ні.

Щось всередині мене стискається. Я навіть не можу зрозуміти, що саме. Груди, серце, живіт? Мабуть, все разом? Невже він справді думає, що мама могла таке утнути… що я не його? Я ж його син. Я завжди ним був! Принаймні, завжди ним себе відчував.

Але якщо він так легко засумнівався…

Я стискаю кулаки. До хрускоту.  

Якісь кляті аналізи повинні вирішити, хто мій батько?.. Чи означає це, що якщо завтра тест покаже, що ми не рідні, то він просто… що? Викине мене зі свого життя? Він перестане бути мені татом? Я стану для нього чужим?..

Я намагаючись заспокоїтися. Ален нічого не виходить. Все бісить.

Бісить!

Яке право вони мають вирішувати це за мене?!

Мати кидає жахливі підозри, батько одразу готовий перевіряти. Навіщо вони це роблять?..

Ніби я шматок м'яса на ринку, а не їхній син!

І от що мені тепер робити?..

Я переводжу погляд на телефон, який нещодавно майже не випускав з рук.

Достатньо натиснути декілька кнопок, щоб написати комусь, щоб просто втекти в розмову про ігри, музику, що завгодно, лише б не думати про своє життя. Але я не хочу.

У голові спливає купа спогадів…

Як тато вчив мене кататися на велосипеді, біг поруч, підхоплював, коли я падав. Як ми грали у футбол на подвір’ї. Як він учив мене тримати удар, казав, що чоловік не повинен боятися болю. Як ми разом збирали конструктор, ремонтували старий комп’ютер.

Хіба це може змінитися через якийсь аналіз?..

Але батькові зараз байдуже. Він не хоче мене зрозуміти. Не хоче бачити. Він так злий на маму, що йому байдуже на все.

І це більше бісить!

Я розумію, що не можу просто сидіти і чекати, що все вирішиться саме.

Вони втягнули мене у це лайно, але я не дам їм вирішувати моє життя без мене.

Я підводжуся і виходжу з кімнати.

Потрібно діяти.