Глава 31

Сергій

Олена дивиться на мене і посміхається. Такими посмішками труять собак. Такими посмішками добивають лежачих.

Я відчуваю, як мене трясе. Вислуховувати її істерики – це одне. Але це? Це щось інше. Це щось, що розриває мене зсередини.

Я дивлюся на Кирила.

Він стоїть блідий, але тримається. Міцний хлопець.

Він вже не хлопчик, не мале перелякане дитинча, а справжній парубок, який дивиться на нас, як суддя на двох підсудних.

І я розумію, що зараз він дивиться і на мене теж. Дивиться так, ніби я йому щось винен. Ніби він має право в мені сумніватися.

А все через неї.

Через цю…

Я зціплюю зуби і вдихаю.

– Добре, – кажу я, майже спокійно. – Чудово, Олено. Я не буду гадати. Не буду грати в твої ігри і думати, хто ти насправді – хвойда, яка водила мене за ніс всі ці роки, чи бездушна тварюка, якій начхати на власного сина.

Олена сіпається. Виглядає, наче її зачепило.

– Не смій так зі мною говорити!

– Чому? – я сміюся. Сміх сам виривається з мене, він з гірким металевим присмаком. – Тому що ти мати мого сина? Чи тому, що ти, можливо, НЕ мати мого сина?..

Я бачу, як стискаються її пальці. Вона все ще тримається, вона ще не втратила самовладання, але воно тане. Здається, Олена не очікувала на таку реакцію.

Вона хотіла зробити мені боляче. Хотіла запустити сумнів, який би роз’їдав мене, гриз, мучив. Але я не дам їй такого задоволення.

– Завтра я зроблю ДНК-тест, – кажу я рівним голосом. – І коли отримаю результат, я вирішу, що робити з тобою, Олено.

– Ах ось як? – вона криво посміхається. – Тобто вже не «що робити з нами», не «як рятувати сім’ю»?

– Сім’ю? – я пирхаю. – Ти спалила її власними руками. А коли тест покаже правду, я нарешті зрозумію, ким ти є насправді.

– І що тоді? – вона зводить підборіддя. – Що ти зробиш?

Я роблю крок до неї.

– Якщо тест покаже, що Кирило не мій син… – я нахиляюся ближче, щоб вона чула кожне слово, щоб вона відчувала холод у моєму голосі. – Ти пошкодуєш, що народилася на цей світ.

Я бачу, як у її очах пробігає щось схоже на страх.

Лише на мить.

А потім знову ця огидна, в’їдлива, підла посмішка.

– Ну що ж, Сергію, – каже вона тихо, – чекаю з нетерпінням.