Глава 30

Кирило

Стою і слухаю, як вони гризуться.

Це неправильно. Це бридко. Це огидно до тремтіння.

Батьки не повинні так говорити один з одним. Вони не повинні кричати так, наче ненавидять. І точно не повинні обливати один одного брудом при своєму синові.

Мені здається, що я ось-ось блювону прямо тут, на підлогу.

Я хочу закрити вуха, хочу піти звідси, втекти куди завгодно, аби не чути цього, але я не можу. Кожне їхнє слово вгризається в мозок і залишаючи криваві сліди.

– Це і мій син теж!

– Ти в цьому впевнений?

Мені стає погано.

Шлунок стискається в тугий клубок, а всередині наростає гіркота, ніби я щойно проковтнув отруту.

Що вона тільки що сказала?

Я хочу пересвідчитися, що правильно почув, але слова застрягають в горлі.

Мама знову говорить. Її голос дзвенить. Вона каже щось туманне про «дорослі ігри», про те, що в цьому світі немає чітких правил, що багато речей не такі, якими здаються.

Вона дивиться на батька, і в її очах злість, презирство, зловтіха.

Я дивлюся на неї – і не впізнаю.

Це не моя мама.

Моя мама була іншою. Вона завжди раділа, коли я робив їй чай після важкого дня. Вона пахла мандаринами і ваніллю. Вона закутувала мене в плед і цілувала в маківку, коли я засинав на дивані.

А ця жінка переді мною…

Вона мені чужа.

Вона говорить речі, які не повинні звучати в нашому домі. Вона завдає болю, і, здається, отримує від цього задоволення.

Але ж і батько…

Я переводжу погляд на нього.

Він стоїть і стискає кулаки, напружений до межі. Я бачу, як сіпається м’яз на його щоці. В його очах лють і розпач.

І він теж чужий.

Я не знаю цих людей.

Я не розумію, коли вони стали такими.

Недавно ми були нормальною сім’єю. Батьки могли сперечатися, могли навіть голосно з’ясовувати стосунки, але не ось так. Не руйнували все навколо. Не розбивали словами те, що не склеїти.

Я хочу піти.

Я хочу вибігти з цього задушливого приміщення, стрибнути на велосипед і мчати так швидко, щоб вітер видув усі ці слова з голови.

Але я не можу зрушити з місця.

Стою.

Слухаю.

Думаю.

Що таке взагалі шлюб?..

Я бачив їхні весільні фото. Щасливі, усміхнені. Вони ж любили один одного, правда?..

Я пам’ятаю, як батько приносив мамі квіти. Як вона цілувала його в щоку, коли думала, що я не бачу. Як вони дивились старі комедії і гучно сміялися.

А тепер…

Вони ніби проклинають той день, коли зустрілися.

То що, любов завжди так закінчується?

Ти живеш з людиною, довіряєш їй найсокровенніше, а потім ось так стоїш і слухаєш, як вона знищує тебе словами?

Це жахливо.

Але ще гірше те, що це може чекати й мене.

Я ж теж колись закохаюся.

І що тоді?..

Я теж буду стояти перед своєю дружиною і кричати? Вона буде кричати на мене?

Я не хочу так.

Я не хочу, щоб моє майбутнє було схожим на це.

Але що, якщо іншого варіанту немає?

Що, якщо всі дорослі просто брешуть, коли кажуть, що люблять один одного?

Мені стає важко дихати.

Серце калатає у горлі, і з кожним ударом я відчуваю, як всередині наростає гнів.

Я хочу, щоб вони замовкли.

Але я хочу знати… правду.

«Ти в цьому впевнений?..»

Я не можу просто проігнорувати ці слова.

Якщо це неправда – мама чудовисько, яке готове завдати мені болю, аби тільки вжалити батька.

А якщо правда?..

Я не знаю, що гірше.