Глава 27

Сергій

Олена стоїть переді мною, ніби їй щойно врізали по обличчю. Я бачу, як вона хапає ротом повітря, як у неї тремтять руки, але мені байдуже. Абсолютно.

– Ти жартуєш, правда? – її голос зривається, очі розширені.

– Ні.

– Сергію, це… це якийсь дурний розіграш?.. – вона робить крок до мене, ніби сподівається, що я скажу: «Так, звісно, я пожартував». Але я не кажу.

– Я ж казав тобі, як це працює, Олено, – мій голос спокійний. Байдужий. – Люди змінюються.

– Тобто ти просто… Просто вирішив мене залишити? – вона хитає головою, наче не може вкласти це в свою свідомість.

– Я не вирішив. Воно саме так сталося.

– САМО?! – Олена зривається на крик. – Само, Сергію?! Ти просто прокинувся і зрозумів, що я більше не сексуальна?!

Я видихаю, наче мене це втомлює.

– Олено, не треба драми.

– Драми?! – її голос ламається, очі блищать, але вона поки що тримається. – Тобто ти кохався з іншою, а я ще й не маю права на драму?!

– Не кричи, – кажу рівним голосом.

– А що мені робити, га?! – вона виставляє руки вперед. – Впасти на коліна і подякувати тобі за чесність?!

Я змінюю позу, спираюся на підлокітник дивана.

– Та ні, не треба дякувати. Достатньо просто прийняти.

Вона дивиться на мене так, ніби я вистрілив їй у груди.

– Прийняти?

– Ну так. Почуття не вічні. І якщо чесно, Олено, ти сама мене до цього підштовхнула.

Вона хапає ротом повітря, але нічого не каже.

– Ось ти пишеш мені ті повідомлення, – я дістаю телефон, заходжу в нашу переписку, – і що ти думала? Що я засмучусь? Розплачусь?

– Я хотіла, щоб ти відчув, як це…

– Як це?... Щоб я відчув, як це – жити з тобою останні роки?.. – я голосно кладу телефон на стіл. – Постійне невдоволення. Скиглення. Давай ще раз перерахуємо, що тобі в мені не подобається?

– Що?

– Те, що я занадто мало з тобою розмовляю?.. Добре. Те, що я не питаю, як пройшов твій день? Або що я більше не приношу тобі каву в ліжко? – я нахиляю голову. – А може, тобі набридло, що я не дивлюся на тебе так, як десять років тому?

Олена стискає руки в кулаки.

– І знаєш що? – я нахиляюся вперед. – Ти права. Не дивлюся.

Вона стискає губи, у очах з’являється паніка.

– Я…

– Які сексуальні експерименти ти сьогодні планувала? – я жестом показую на її пакети. – Давай, не бійся, розкажи мені. Печеню? Вареники? Ти ж думаєш лише про їжу?! Можливо, тобі говорили, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок?.. То це повнісінька маячня! Я сам можу приготувати їжу за потреби.

Вона червоніє.

– Ти не розумієш…

– Я все чудово розумію, Олено, – я нарешті посміхаюся, і вона це помічає. – Розумію, що ти думала, ніби наш шлюб – це гра. Що я сидітиму і вічно терпітиму твоє невдоволення.

Вона робить крок назад, наче їй фізично боляче чути це.

– Я… Я просто хотіла, щоб ти…

– Щоб я знову став таким, як був?

Вона мовчить.

– Олено, ти давно вже не та, кого я кохав, – я говорю ці слова вперше, і вони здаються мені правильними. – І знаєш, у чому різниця між нами?

Вона ковтає.

– Я прийняв це. А ти – ні.

Тиша між нами розтягується, наче гума, що от-от лусне.

– І ти просто все кидаєш?

– Так.

Вона хитає головою, мов дитина, що не хоче вірити в реальність.

– Сергію…

– Олено, все вже вирішено.

Вона ще мить стоїть, потім різко розвертається і вибігає з кімнати.

Я знаю, що вона плакатиме. Але мені байдуже.