Глава 23

Сергій

Я сиджу в кабінеті, втупившись у монітор, і намагаюся хоч трохи зосередитися на роботі. Переді мною лежить договір, важливий контракт, який треба підписати до кінця дня, але я не можу змусити себе зосередитися. Мій погляд ковзає по рядках, але в голові – хаос. Я ловлю себе на тому, що думками знову повертаюся до сьогоднішнього ранку, до її слів, до того, як вона холодно відсторонилася.

Я розумію, що все це не просто так. Ми давно загрузли в побуті, давно стали просто співмешканцями, які, здається, спілкуються лише з приводу того, що треба купити в магазині або коли забрати сина зі школи. Але мене це більше не влаштовує. Я хочу жінку поруч. Хочу пристрасть, хоч якусь зацікавленість. Хочу, щоб вона дивилася на мене не як на сусіда по квартирі, а як на чоловіка. Але що я отримую? Вічні відмовки, холодний погляд, ніби я щось вимагаю неможливе.

Я стискаю кулаки. Вдих-видих. Спокійно.

Двері в кабінет прочиняються, і знову заходить Галина. Вона щось говорить та кладе переді мною папери, але я її не слухаю. Я все ще в голові прокручую ранок, слова Олени, її тон, її погляд, який був наповнений роздратуванням, ніби я вкотре порушую її межі.

– Сергію Олексійовичу, вам усе зрозуміло? – голос Галини звучить з легкою іронією. Вона нахиляється ближче, трохи посміхається.

Я моргаю і нарешті переводжу погляд на документи.

– Так, звісно, – бурмочу я. – Що це в тебе?

– Контракт із нашими партнерами, – Галина кладе на стіл ще кіпу аркушів. – До речі, вони натякнули, що будуть раді відзначити підписання в ресторані.

Вона вимовляє це якимось особливим тоном.

– Це обов’язково? – запитую я, намагаючись приховати втому.

– Та ні, але… Ви ж знаєте, як це працює.

Я знаю. Іноді бізнес вирішується не в кабінетах, а в ресторанах. Але сьогодні мені не до цього. Я розумію, що якщо не відміню зустріч, то все може піти шкереберть. Досить вже того, що мої підлеглі помітили в якому я стані.

– Домовся на завтра, – коротко кажу я.

Галина киває, її губи залишаються злегка розтягнутими в усмішці. Мені здається, що вона хоче щось додати, але не наважується.

Коли вона виходить, я відкидаюся на спинку крісла і закриваю очі. Чорт, як же все дістало. Я не можу думати ні про що, окрім Олени. І мене це бісить.

Через годину заходить Ірина, керівниця відділу продажів. Вона приносить звіти, але зразу ж не йде.

– Сергію Олексійовичу, у вас такий задумливий вигляд, – робить вона дивне зауваження. – Щось сталося?

– Сталося, – виривається.

– Проблеми в особистому житті?..

Я здригаюся.

– Чому ви так вирішили?

Ірина посміхається:

– Ви сьогодні пригнічений. Навіть на мене не звернули уваги, хоча я сьогодні в новій сукні.

Я дивлюся на неї, і мені здається, що вона фліртує.

Якось я раніше не помічав, що колеги так люблять кидати двозначні натяки? Чи це просто моя уява?..