Глава 22

Сергій

Я сиджу за кермом і вдивляюся у дорогу, хоча думки скачуть зовсім не тут. Я намагаюся переконати себе, що все у нас нормально. Все добре. Ми з Оленою провели ніч разом. Вона сміялася, обіймала мене. Це ж добре, так?

Я стискаю кермо, напружую пальці.

Але чорт забирай…

Все одно в голові свербить одна й та сама думка.

Це було добре. Але це було так… передбачувано.

Все одне й те саме. Темрява. Тиша. Обережні доторки.

Я хочу бачити її. Хочу відчувати, що вона теж цього хоче. Що їй подобається, що я їй подобаюся. Але вона ховається.

Я злюся.

Я злюся, тому що не можу нічого з цим зробити.

Світлофор. Я різко натискаю на гальма.

Чорт!

Треба взяти себе в руки.

На роботі багато справ. Купа зустрічей. Купа людей, які чекають від мене рішень. Я не маю часу на ці… безглузді думки.

Я заходжу в офіс, киваю помічниці і прямую до свого кабінету.

– Доброго ранку, Сергію Олексійовичу, – вітається Марина, моя асистентка. Вона тримає в руках якісь папери, але, коли я проходжу повз, її погляд зацікавлено ковзає по мені. І я це помічаю.

– Доброго, – бурчу у відповідь.

Я чую, як вона йде за мною.

– У вас сьогодні о десятій зустріч з постачальниками, потім нарада з фінансовим відділом…

– Так, так, я пам’ятаю, – киваю і відчиняю двері кабінету.

Марина заходить слідом і кладе документи на стіл.

– Кава?

– Буду вдячний.

Вона посміхається.

– Як скажете. Я виконаю усі ваші бажання, – муркотить у відповідь і виходить.

Я заплющую очі, тру пальцями скроні.

Здається, мені вже ввижається…

Раптом в кабінет заходить Галина. Без стуку. Але я не злюся – може вона відволіче мене, і я не буду думати про різні дурниці.

– Сергію Олексійовичу, доброго ранку. Я до вас буквально на хвилину, – вона підходить ближче, перехиляється через стіл і кладе переді мною документи.

Я кидаю на них швидкий погляд, підписую, віддаю їй назад.

– Щось ще?

Вона посміхається.

– Ой, вибачте, не хотіла затримувати. Просто… Ви сьогодні якийсь не такий.

Я звужую очі.

– А який?

– Не знаю… – вона грає з пасмом свого волосся. – Втомлений? Або, може… напружений?

Я стискаю щелепи. І ця здається з глузду з’їхала.

– У мене багато роботи.

– Ой, та хто ж каже, що не так, – вона сміється. – Але ж іноді треба і розслаблятися.

Я дивлюся на неї, і мені здається, що в її очах щось…

Та ну, чорт забирай!

– Дякую за пораду, Галино, можете йти.

Вона кліпає, ніби здивована, але киває і виходить.

Я різко відкидаюся на спинку крісла.

Мені здається.

Я просто накручую себе.

Я працюю в офісі, де більшість жінки. Це нормально, що вони зі мною спілкуються. Так, Оксана і Світлана інколи фліртують зі мною, а ось Марина и Галина…  Та ні, вони ніяких натяків мені не роблять!

Я просто… з глузду з’їжджаю.

Двері знову відчиняються, заходить Марина з кавою.

– Ваша кава, – каже вона і ставить чашку переді мною.

Я киваю.

Вона не йде.

– Сергію Олексійовичу, ви впевнені, що з вами все гаразд?

Я піднімаю голову.

Вона стоїть прямо переді мною, її очі уважно дивляться в мої.

– Чому ти питаєш?

Вона знизує плечима.

– Просто ви сьогодні якийсь… злий.

Я хмикаю.

– Може, ти просто погано мене знаєш.

Вона посміхається.

– Ой, та що ви. Я вас знаю вже п’ять років.

Я беру чашку, роблю ковток.

– Ну, тоді ти знаєш, що я не люблю, коли мені лізуть у голову.

Вона піднімає руки.

– Як скажете, бос.

Розвертається і виходить.

Я закриваю очі.

Ні, це вже якась маячня.