Глава 20

Олена

Я відчуваю, як напруга повільно залишає тіло, але осад усе ще залишається. Не страх, не злість – щось інше, глибше. Я сиджу на краю ліжка, дивлюся на свої зап’ястя, проводжу пальцями по шкірі, де щойно були зав’язані мотузки. Немає ніяких слідів, навіть почервоніння, але всередині мене щось гудить, мовби дрібний електричний струм.

Сергій мовчить. Я бачу, як він напружено сидить на іншому краю ліжка, трохи нахилившись вперед, сперши лікті на коліна. Його долоні зімкнуті, пальці переплетені, а погляд спрямований кудись убік. Він чекає. Чекає, коли я скажу хоч щось.

Я повільно вдихаю і кладу руку на його. Бачу, як він здригається, ніби не очікував цього жесту. Я проводжу пальцями по його шкірі, змушую себе розслабитися. Це мій чоловік, це юдина, з якою я прожила стільки років, людина, яку я знаю до найменших звичок і жестів. Я знаю, що він не хотів мені зла.

– Я не хотів тебе налякати, – нарешті каже він.

Його голос низький, трохи хрипкий. Я знаю, що це не від втоми і не від холоду – це від напруги. Сергій завжди так говорить, коли переживає.

Я на мить заплющую очі, збираюсь із думками.

– Я знаю, – кажу тихо.

Він різко піднімає голову, дивиться на мене довгим поглядом, повним якогось внутрішнього конфлікту. Він ніби й радий, що я не кричу, не звинувачую, але в той же час напружений.

– Це означає, що я прощений?

Я роблю вигляд, що замислююся, схрещую руки на грудях і дивлюся на нього з удаваною суворістю.

– Це означає, що я ще подумаю.

Він видихає, опускає плечі, а потім нахиляється до мене, ніби хоче щось сказати, але я не даю йому часу. Я знову беру його за руку і тягну ближче, змушуючи лягти поряд.

Сергій спочатку кориться, але, як завжди, вже за секунду робить так, що не я його тягну, а він мене. Він обіймає мене, міцно притискає до себе, проводить долонею по спині, торкається волосся. Його дотики ніжні, але в них відчувається невидима сила, бажання, стримувана пристрасть.

Я заплющую очі. Я відчуваю, як тепло розливається по всьому тілу. Його губи торкаються мого чола, потім щоки, спускаються все нижче. Я відчуваю його подих на своїй шкірі, і серце починає битися швидше.

Але перш ніж щось встигне статися, мене охоплює дивне почуття – ніби я на краю прірви, ніби зроблю ще один крок, і земля зникне з-під ніг.

Я різко вислизаю з його обіймів, зіскакую з ліжка і вимикаю нічник.

– Олено! – в його голосі стільки здивування й обурення, що я не можу не засміятися.

– Що?

– А чому в темряві?

Я сміюсь ще більше.

– Бо так романтичніше.

– Романтичніше?! Я ж хочу бачити, з ким я займаюся коханням!

Я повертаюся до ліжка, знаходжу його обличчя в темряві, торкаюся кінчиками пальців його щоки. Шкіра чоловіка гаряча, і я відчуваю, як він усміхається.

– У тебе є тільки один варіант, Сергію, – кажу м’яко. – Не помилишся.

Він сміється, але його сміх швидко стихає. Я відчуваю, як Сергій проводить пальцями по моєму обличчю, як він ніби запам’ятовує кожну рису.

– Я не хочу тебе втрачати, – тихо каже він.

Ці слова пронизують мене наскрізь. Я раптом усвідомлюю, що саме це відчувала весь цей вечір – цей страх, цю невпевненість, це передчуття втрати.

Я заплющую очі й міцніше притискаюся до нього.

Зараз є тільки ця ніч. Тільки ми.