Глава 19

Сергій

Я сиджу поруч із Оленою. Відчуваю, як її тіло напружується під моїми пальцями, як вона завмирає і намагається зрозуміти, що відбувається, чи можна довіряти мені в цю мить, чи варто боятися, але я не даю їй часу на роздуми, не залишаю простору для сумнівів, бо хочу, щоб вона знала – у нас немає місця для страху, у нас є тільки я, вона і те, що я зараз задумав.

Її дихання рівне, але я бачу, що вона напружена, навіть якщо намагається приховати це, її груди підіймаються трохи швидше, пальці тремтять, ніби вона ось-ось захоче ними  щось зробити, але я торкаюся її руки, проводжу кінчиками пальців уздовж зап’ястя і шепочу:

– Розслабся.

Олена не відповідає, але я відчуваю, як її тіло потроху розслабляється, як її плечі стають трохи м’якшими, і я посміхаюся сам до себе. Бо я розумію, що ще трохи, і вона повністю віддасться мені, довіриться мені, як довіряла раніше. Але тільки тепер Олена відчує, що це довіра безмежна, бо темрява навколо робить її ще більш беззахисною.

Я повільно беру її руки, піднімаю їх над головою і, поки вона ще не встигла усвідомити, що відбувається, обмотую зап’ястя мотузкою, зв’язуючи їх разом.

– Сергію? – голос Олена легкий, в ньому ще немає страху, тільки здивування.

– Тихо, – кажу я, нахиляючись ближче. Я майже торкаюсь губами її шиї, вдихаю її запах і відчуваючи її тепло, – це гра.

Я прив’язую мотузку до узголів’я ліжка і стежу за її реакцією. Я розумію, що Олена досі не усвідомила до кінця, що я роблю, що вона не може побачити того, що має статися далі, але я поки не кваплю подій, не хочу, щоб вона різко смикнулася чи запанікувала. Хочу, щоб вона сама прийшла до того моменту, коли зрозуміє все.

– Мені це не подобається, – нарешті каже вона, і я бачу, як вона напружується, як її пальці намагаються намацати вузли.

– Але ти ж не знаєш, чи подобається тобі це, якщо ніколи не пробувала, – відповідаю я, і мої слова звучать майже жартівливо, майже легко, хоча всередині я сам відчуваю, що заходжу занадто далеко.

– Розв’яжи.

Олена смикає руками, але мотузки тримають міцно. Я чую, як її дихання частішає, як у її голосі з’являється щось таке, чого раніше не було – це не просто нервозність, це тривога, справжня, глибока, така, що пробирає до кісток.

Вона більше не мовчить.

– Сергію, розв’яжи мене!

Я мовчу. Я спостерігаю за нею, аналізую свої відчуття, намагаюсь зрозуміти, чи дійсно я хотів цього, чи це було тільки миттєве бажання показати, хто тут головний, змусити Олену відчути, що вона належить мені і що я можу робити з нею все, що захочу.

І ось у цю мить я розумію – вона не грає.

Вона дійсно боїться.

Я повільно витягую ніж, що лежав біля подушки, і починаю різати мотузку.

Я звільняю її руки.

– Ти злякалася? – питаю, хоча знаю відповідь.

Олена не одразу відповідає, тільки переводить дихання, вона знімає стрічку і потирає руки, ніби перевіряє, чи все гаразд, а потім вона повільно повертається до мене, і в її очах я бачу не страх, а щось інше – розчарування.

– Я довіряла тобі, – тихо каже вона, і її голос змушує мене відчути щось схоже на докір, на гнів, на образу.

Вона не кричить, не звинувачує, але цього й не треба. Її слова вдаряють сильніше, ніж будь-який ляпас.

Я не знаю, що сказати. Я хотів змусити її відчути щось нове, а натомість зруйнував те, що вже було.

Тиша між нами густішає. Я бачу, як вона намагається зібратися, як її пальці стискаються в кулак, ніби вона вирішує, що робити далі. Її обличчя спокійне, але очі говорять більше, ніж вона дозволяє собі озвучити.

І тепер питання лише в тому, чи зможу я це виправити.

Мої любі, запрошую усіх у свою нову історію:

Розлучення в 45. Невірний

– Ти серйозно? – голос зривається, хоча я намагаюся говорити спокійно.
– Так. Я йду.
– Бо мені 45?
– Ну… Ти ж розумієш. Жінки в такому віці вже… списані.
– Списані? – повторюю.
– Я не хочу тебе образити. Просто… Я ще можу. А ти…
– А я що?
Він дивиться так, ніби йому мене шкода.
– Ти вже не першої свіжості.
Я мовчу. Бо якщо відкрию рот, боюся, що скажу щось страшне.