Глава 16

Сергій

Сиджу на кухні, дивлюсь на пляму на столі. Чортова крапля кави розпливлася нерівним колом, і я дивлюся на неї так, ніби від мого незадоволення щось зміниться.

Голова гуде, всередині порожнеча. Ненавиджу, коли щось іде не так, коли мене ігнорують, коли мною нехтують. Вона пішла. Взяла Кирила і пішла.

Телефон вібрує, і я ліниво переводжу на нього погляд. На екрані висвічується знайоме «Улюблена теща». Мені навіть смішно. Так і хочеться запитати: «А що, невже справді улюблена?» Але замість цього просто беру слухавку і притискаю до вуха.

– Що, все зробила? – питаю, навіть не вітаючись.

– Все, як ти просив, – її голос на диво м'який, навіть трохи улесливий, як у кішки, що треться об ноги. – Я поговорила з нею, розклала все по поличках.

Я мовчу. Вичікую.

– Ну, ти ж знаєш, яка вона вперта, – продовжує теща, зітхаючи. – Але я їй пояснила, що в сім’ї так не можна, що дружина повинна догоджати чоловікові, а не займатися дурницями.

Спираюся на спинку стільця, закочую очі. Виявляється, Олена – ще та вперта дурепа. Тепер я знаю, що просто так вона не повернеться. Але якщо її мама взялася за справу, шанс є.

– Так що пробач її, Сергію, – муркоче теща. – Вона ж з жиру казиться, не розуміє, як добре їй жити. Жінка завжди має бути мудрою, а не скандальною істеричкою.

Я знову мовчу. Теща продовжує:

– Подзвони їй. Скажи, що чекаєш вдома. Що не зачепиш. Вона боїться, що ти розлютований. А якщо ти не покличеш її зараз, то ще надумає поїхати до якоїсь знайомої.

Я стискаю телефон сильніше.

– Подзвоню, – кидаю коротко і обриваю розмову.

Кидаю телефон на стіл і повільно проводжу рукою по обличчю. Олена думає, що я її не зачеплю? Вона серйозно?.. Усміхаюся криво. Вона точно запам’ятає цей вечір.

Підводжуся, підходжу до шафи, витягаю звідти моток міцної мотузки. Перебираю пальцями шорстку поверхню.

Це буде повчальний урок…

Телефон лежить переді мною. Я дивлюся на нього, ніби чекаю, що він сам набере її номер, скаже замість мене ті правильні слова, які змусять її припинити цей фарс і повернутися додому. Вона не дурна, вона знає, що її витівка  – це не те, що можна буде легко забути через день-два…

Я повільно, з усією можливою стриманістю, беру телефон і відкриваю список останніх дзвінків. Її номер горить на екрані, ніби насміхається з мене. Я натискаю на нього і підношу слухавку до вуха.

Один гудок.

Другий.

Третій.

Не бере.

Щелепи стискаються так, що аж скроні зводить. Це що, гра?! Вона що, справді думає, що виграє?.. Що я зараз почну нервуватися, як якийсь невпевнений у собі хлопчисько, якому дівчина не відповідає після першого побачення?! Я вперто вдихаю носом і натискаю виклик знову.

Нарешті Олена бере слухавку, і я навіть чую, як вона різко видихає, ніби вагалася до останнього.

– Що тобі треба?

Голос її холодний, відсторонений, але я чую страх в цих кількох словах.

Я посміхаюся

– Олено, повертайся додому.

– Ні.

Я очікував це «ні», навіть знав, що воно буде сказане саме так, сухо, чітко, без жодних пояснень.

– Я не хочу сваритися, – кажу. Я намагаюся говорити м’яко, спокійно, навіть трохи втомлено, ніби я розумію її, ніби приймаю її позицію. – Просто приїжджай.

– Заради чого? Щоб ти знову показував, хто головний?

Я міцніше стискаю телефон у руці, але все ще стримуюся. З нею треба інакше. Вона звикла, що я прямий, різкий, але іноді потрібно зробити крок назад, щоб потім зробити два вперед.

– Добре, – зітхаю. – Забудь про мене. Подумай про Кирила.

Я знаю, що цього буде достатньо.

– Він хоче спати у своєму ліжку, а не тинятися незрозуміло де. Завтра йому до школи, а всі його речі вдома. Уявляєш, як це буде виглядати?.. Він прийде без зошитів, без підручників. Вчителька запитає, а він не знатиме, що сказати.

Тиша.

Я чую її дихання. Розумію, що вона вагається.

– А якщо він захворіє від хвилювань? – додаю. – Прокинеться завтра з температурою Що ти будеш робити?.. А вдома його постіль, його ковдра, всі його речі, ліки, які можуть зробити краще.

Олена мовчить. Я уявляю, як вона стискає губи, як переживає. Олена завжди була квочкою.

– Ти обіцяєш не чіпати… – шепоче вона.

Я закриваю очі й дозволяю собі ледь помітну посмішку.

– Я не чіпатиму тебе, – кажу майже ласкаво. – Приїжджай. Ми просто поговоримо.

– Добре, – відповідає тихо, неохоче, але я знаю, що вона вже давно прийняла рішення. – Але тільки заради Кирила.

– Добре, – відповідаю я.

Вона закінчує розмову першою.

Я ще кілька секунд дивлюся на телефон, потім кладу його вбік. Рука тягнеться до мотузки. Проводжу по ній пальцями, відчуваю її грубу текстуру.

Так, тільки заради Кирила.