Глава 14

Сергій

Я стою в темному коридорі, намагаючись угамувати лють, що кипить усередині. Вода у ванній все ще гуркотить, а двері залишаються замкненими. Олена ігнорує мене. Мене! Вперше за стільки років вона наважується мене не слухати. Це бісить. Це розриває груди, змушує серце калатати в шаленому ритмі. Я стискаю кулаки. Я хочу вибити ці кляті двері.

– Олено, відкрий, – голос мій ще рівний, але я відчуваю, як він починає здригатися від злості. – Я сказав, відкрий, хвойда!

Тиша. Ніби мене не існує. Ніби я ніхто.

Я вже піднімаю руку, щоб винести  двері, коли чую за спиною кроки.

– Що ти робиш?! – голос різкий, несподівано глибокий для його віку.

Я повільно повертаю голову. Переді мною стоїть Кирило. Він дивиться на мене з викликом, у його очах немає страху. Я навіть не одразу впізнаю в цьому підлітку того хлопчика, якого я завжди знав.

Він худий, але міцний. І він не боїться мене. Він дивиться так, як ніколи не дивився.

– Йди в кімнату, – холодно кидаю я, але він не ворушиться. – Кирило, я не повторюю двічі.

– А я не маленький, щоб слухати тебе, – спокійно відповідає він, але в голосі є напруга. – Що ти хочеш зробити?

Я знову стискаю кулаки. Він мене провокує. Мій власний син.

– Це не твоя справа.

– Це моя справа, – каже він і підходить ближче. – Ти знову її образиш? Знову будеш на неї кричати?

Щось неприємне пробігає по шкірі. Це що, сором? Злість? Я не знаю, але це змушує мене діяти. Я різко роблю крок до сіна, хапаю його за плече і штовхаю вбік.

– Я сказав, не лізь! – гаркаю я, відчуваючи, як у грудях вибухає гнів.

Кирило ударяється плечем об стіну. На мить мені здається, що він зараз відступить, що нарешті зрозуміє, хто тут головний. Але замість цього він знову підходить до мене, ближче, ніж раніше. Його очі свердлять мене.

– Ти жалюгідний, – шепоче він. – Думаєш, якщо сильніший, то маєш право когось бити?

Я замахуюсь, але він не відходить. Стоїть і дивиться прямо в очі.

– Якщо ти її зачепиш, я викличу поліцію, – голос твердий, без жодного коливання. – Ти думаєш, тобі все зійде з рук? Що ми будемо терпіти вічно? Ні, тату. Терпіння закінчилося.

Я сміюся. Голосно, нервово.

– Поліцію? – повторюю я. – Проти власного батька?

– Проти чоловіка, який більше не заслуговує називатися батьком, – спокійно каже він.

Щось усередині мене ламається. Я дивлюся на нього і не впізнаю. Це не мій син. Це чужий хлопець, який бачить у мені чудовисько.

Двері ванної раптово відчиняються. Олена стоїть у дверях, волосся вологе, на обличчі сліди сліз. Але її очі – такі ж холодні, як і у Кирила. Вона проходить повз мене, підходить до сина, кладе йому руку на плече.

– Ти в порядку? – питає вона.

Кирило киває, але не відводить від мене погляду.

– Що ви робите, бісові діти? – питаю. Я відчуваю, що втрачаю контроль над ситуацією.

– Що ми робимо? – перепитує. – Йдемо, – каже вона, і її голос не тремтить. – Подалі від тебе.

Я намагаюся схопити її за руку, але Кирило відштовхує мене.

– Не чіпай її! – попереджає він.

Я відчуваю, як під ногами провалюється земля. Вони не жартують. Вони дійсно йдуть. Я бачу, як Олена бере ключі і пальто, як Кирило натягує куртку. Як вони разом виходять і навіть не озираються.

Двері голосно зачиняються. Я залишаюся стояти у порожньому коридорі. У голові гудить, в грудях коле. Мені важко дихати.

Вони пішли.

Вони залишили мене.