Глава 11

Сергій

Але мені все ж хочеться дивитися їй в обличчя. Я хочу побачити хоча б якісь емоції. Олена лежить переді мною, напружена, скута, з тими самими холодними очима, які зводять мене з розуму. Я не можу цього терпіти. Її відстороненість, її небажання, її байдужість.

Я проводжу рукою по її стегну, повільно, не відриваючи погляду від її обличчя. Вона не реагує. Вона просто лежить. Її дихання рівне, а тіло нерухоме, ніби вона чекає, коли все закінчиться.

Злість розпирає мене зсередини.

– Ти навіть не дивишся на мене, – шиплю я, нахиляючись ближче.

Вона не відповідає.

Я сильніше стискаю її стегно, чекаю хоч якоїсь реакції, хоч натяку на те, що я для неї ще існую. Що я не перетворився на порожнє місце у власному домі.

– Подивися на мене, – наполягаю, але вона все одно відвертає голову.

Я знову відчуваю це жахливе почуття – ніби я один у цій кімнаті, ніби її тут взагалі немає. Вона просто лежить, мов нежива, і це доводить мене до сказу. Але я не здаюся.

Я проводжу губами по її шиї, вдихаю її запах. Колись він зводив мене з розуму, змушував жадати її ще більше. А зараз...

Я кусаю її, не сильно, але достатньо, щоб вона нарешті відреагувала. Олена здригається, але не так, як я би хотів. Вона не збуджена. Вона напружена.

– Чого ти мене уникаєш? – бурмочу я біля її вуха. – Ти ж моя дружина...

Олена мовчить.

Я сповзаю нижче, ковзаю руками по її талії, стегнам, піднімаю поділ її сукні. Вона навіть не пробує мене зупинити, але ця покірність мене не влаштовує. Я не хочу, щоб вона просто лежала. Я хочу, щоб вона мене хотіла.

– Скажи хоч щось, – голос у мене хрипкий, злий, роздратований.

Нічого.

Я стискаю її руки, піднімаю їх вгору, фіксую над головою. Тепер вона змушена подивитися на мене. І Олена дивиться.

Та її очі холодні. Порожні.

– Олено... – я намагаюся віднайти в її погляді хоч натяк на щось особливе. – Ну що з тобою?

Вона мовчить, але я бачу, як стискаються її губи. Тонкі, сухі. Колись вона кусала їх, коли хвилювалася, і це зводило мене з розуму. Тепер вони ніби неживі, як і вона вся.

– Ти мене ненавидиш? – запитую, хоча відповідь і так вже очевидна.

Нарешті її очі змінюються. У них з’являється щось схоже на спалах емоцій, але це не те, що я хотів би побачити. Це не пристрасть. Це навіть не гнів.

Це зневага.

Я випускаю її. Олена тут же опускає руки і відсувається від мене, мовби я її обпік.

– Ненависть? – тихо перепитує вона. – Ні, не ненавиджу. Просто більше не люблю.

Я не вірю їй. Не можу вірити. Це неправда. Це просто її образа, її бажання покарати мене. Вона не може так легко мене розлюбити. Ми разом стільки років. У нас є син. У нас є життя.

Я простягаю руку, щоб знову торкнутися її, але вона відхиляється.

– Не треба, – різко каже вона. – Я більше не хочу цього.

Її слова причиняюсь біль. Ніби удар ножем у спину. Чи удар у груди. Прямо в серце.

Я розгублено дивлюся на неї. Вона не жартує. Вона справді не любить. Я бачу це в її погляді. У її позі. В її тоні.

– Ми не можемо просто ось так... – починаю, але вона перебиває.

– А як ти хотів? Щоб я і далі вдавала, що у нас все добре? Щоб я вдавала, що мене влаштовує твоє відношення?.. – її голос стихає, але я відчуваю, як у ньому вирує злість, розчарування. – Я пробачала. Закривала очі. Терпіла. А тепер все. Я не хочу жити ось так. Я не хочу бути поруч із тобою.

Мої руки стискаються в кулаки. Вона не має права так говорити! Вона не має права просто взяти й зруйнувати все, що ми будували!

– Олена...

Грюкають вхідні двері.

Я відсторонююся так, ніби мене вдарили струмом.

– Мам! – долинає голос сина з коридору.

Олена тут же встає з ліжка, поправляє сукню. Її рухи швидкі, нервові, ніби вона рятується втечею.

Я не можу повірити.

Зціплюю зуби, стискаю кулаки.

Вона знову все зруйнувала.

Знову.

І я нічого вже не можу з цим зробити.