Глава 10

Сергій

Я заходжу в дім і ще з порога відчуваю, що щось не так. Не можу сказати, що саме – просто легке роздратування, наче все не на своєму місці. Кидаю ключі на тумбу, знімаю куртку і проходжу вглиб квартири.

Пахне їжею. Але не так, як мало би. Щось надто пряно, наче намагались приховати щось зіпсоване під шаром спецій.

– Ти щось готуєш? – питаю в неї, заходячи на кухню.

Вона стоїть біля плити, щось там перемішує, одягнена в сукню, яку я наче вже колись бачив, але не пам’ятаю, коли. Волосся заколоте, ніби намагалася привести себе в порядок. Але чи варто було так старатися, коли майже нічого не змінилося?

– Так, – киває вона, ніби боїться зайвий раз щось сказати.

Я обводжу поглядом кухню. Спершу здається, що все нормально, але варто придивитися – і одразу видно деталі. На столі сліди від води, якась пляма на скатертині, не до кінця вимита пательня в раковині. Я ще в коридорі зауважив пил на тумбі, але зараз думаю: може, не варто було чіплятися? Хоча ні, варто.

– У тебе руки до прибирання не доходять? – кидаю байдуже, сідаючи за стіл. – Чи це новий тренд – створювати атмосферу «затишного хаосу»?

Вона мовчить. Я бачу, як вона стискає губи, як напружуються пальці на ложці, якою вона перемішує їжу.

– Я прибирала, – говорить тихо.

– Ой, не сміши! Ти прибирала – і ось це результат? Ну-ну.

Я дивлюся на тарілку, яку вона ставить переді мною. Свинина з овочами. Начебто виглядає нормально, але запах... Я знову вдихаю, намагаючись зрозуміти, що не так.

– Ти навмисно занадто багато спецій насипала? Це м’ясо не першої свіжості?

– Нормальне м’ясо, – відповідає вона. – Просто хотіла, щоб було смачніше.

Я беру виделку, пробую. Жую. Мені не подобається. Чи справа справді у смаку, чи просто я вже накрутив себе?

– Дивно. Ти ж раніше краще готувала, – кажу. – Або в мене пам’ять погана, або ти розучилася.

Вона мовчить. Тільки повіки трохи здригаються.

– І чому ти в цій сукні? – кидаю погляд на неї. – Ти ж її не носиш. Що, раптом захотілося змін?

Я не знаю, чого хочу. То я придираюся до їжі, то до порядку, то до її вигляду. Але мені чомусь нестерпно дратує її спокій. Вона стоїть і просто дивиться на мене, наче чекає, поки я втомлюся говорити.

– Ну, скажи щось! – нервово сміюся. – Або ти вирішила просто мовчки терпіти? Це твоя нова тактика?

– Я не хочу сваритися, – говорить вона нарешті.

– А хто свариться? – я знизує плечима. – Просто кажу, як є. Але якщо тебе все влаштовує, то нехай так і буде. Можеш далі жити у своєму ідеальному світі, де все начебто добре.

Я відсуваю тарілку. Втрачаю апетит. Мені начебто мало бути легше після всього сказаного, але чомусь тільки гірше. В кімнаті зависає тиша.

– Я піду, – говорить вона раптом.

– Куди? – автоматично питаю.

– Просто піду. В іншу кімнату.

І вона йде. А я залишаюся сидіти за столом, якийсь час дивлюсь на тарілку зі стравою. Запах спецій вже не такий дратівливий. І тут я здогадуюсь: справа була не в них.

Я зітхаю, підводжуся і йду за нею. Відчиняю двері в спальню – вона сидить на краю ліжка, схрестивши руки. Навіть не дивиться на мене.

– Що, образилася? – кажу і підходжу ближче. – Олено, ну навіщо ці дитячі образи?

Вона мовчить. Я сідаю поруч, проводжу рукою по її плечу. Вона напружується.

– Ти насправді гарно виглядаєш, – шепочу, нахиляючись ближче. – Чого така холодна?..

Проводжу пальцями по її шиї, але Олена не реагує. Мені це не подобається. Я беру її за руку, притягую ближче.

– Давай без цих сцен, – бурмочу і намагаюсь притиснути її до себе.

Олена стискає губи.

– Перестань, – тихо каже, але я роблю вигляд, що не чую.

Я притискаюся до неї, руки впевнено ковзають по її тілу. Вона відвертається. Це дратує мене ще більше.

– Добре, якщо не хочеш дивитися на мене, – холодно кажу. – Сьогодні я буду ззаду, щоб не бачити твого кислого обличчя.