Глава 8

Олена

Я заходжу додому і одразу ж ставлю пакети на стіл. Вдихаю глибоко. В будинку тихо, навіть занадто. Звична, щільна тиша, що ніби висить у повітрі вже багато місяців. Але сьогодні вона мене не лякає. Але я хочу її змінити.

Я знімаю пальто, акуратно вішаю його на вішак.

Сьогодні буде особливий вечір. Не такий, як завжди.

Починаю з порядку.

Закочую рукави й відкриваю кран. Вода тепла, приємна, і я швидко перемиваю тарілки, чашки, виделки. Кожен рух плавний, чіткий. Ця проста дія налаштовую мене на потрібний ритм.

Протираю стіл, змахуючи непомітні крихти, ніби позбавляюся чогось зайвого, що накопичувалося тут роками. Знаходжу гарну скатертину в шафці, легенько струшую її й накриваю стіл. Вона світла, з ніжним візерунком. Чомусь саме сьогодні хочеться, щоб усе виглядало гарно.

Далі – підлога.

Я наповнюю відро теплою водою, додаю кілька крапель м’ятного засобу. Запах розходиться по кухні неймовірно приємний, він освіжає простір. Беру ганчірку й швидко протираю кожен куточок. Чиста підлога, свіже повітря, легкість.

Я випрямляюся, дивлюся навколо. Сьогодні тут буде дуже тепло і затишно.

Тепер – вечеря.

Розкладаю продукти: м’ясо, овочі, зелень, спеції. Проводжу долонею по гладенькому шматку свинини, відчуваю її прохолодну, приємну текстуру. Обережно нарізаю м’ясо рівними шматочками. Воно соковите, пружне. Від ножа йде легкий скрип, який згодом змішується з тихим потріскуванням, коли я кладу перші шматки на гарячу пательню.

Запах розливається по всій кухні. Мм…

Поки м’ясо смажиться, нарізаю цибулю – тонкими півкільцями. Вона гостро пахне, навіть сльози навертаються, але я швидко моргаю, не дозволяю собі ні секунди слабкості. Моркву ріжу акуратною соломкою, а зелень дрібно шаткується під моїми пальцями.

Майже готово.

Я відкриваю шафку, дістаю улюблені тарілки. Вони не нові, але красиві, з тонким срібним обідком. Раніше ми використовували їх тільки для особливих випадків. Чому б сьогодні не використати їх?

Робота на кухні завершена. Вечеря вийшла такою, як я хотіла: апетитною, запашною, красивою.

І тут я ловлю себе на думці: а як же я сама?..

Підходжу до дзеркала.

Лице трохи втомлене, але в очах щось змінилося. Є трепет, є очікування.

Я прибираю волосся, розчісую його, відчуваю, як пальці ковзають по гладких пасмах. Заколю шпилькою, залишаючи кілька вільних пасм біля обличчя.

Дістаю косметичку. Легенько фарбую вії, трохи торкаюся губ помадою ніжного відтінку.

Вдягаю гарну домашню сукню.

Вона м’яка, приємна до тіла, трохи облягає фігуру.

Я обережно проводжу руками по тканині.

Так, тепер все готово.

Можливо, це дурість.

Можливо, нічого не зміниться.

Але сьогодні я дала собі шанс.

Залишається тільки чекати.