Глава 7

Олена

Я сиджу на дивані, дивлюся у вікно і розумію, що не хочу йти по білизну. Це раптом здається таким дріб’язковим. Невже мереживні трусики зможуть змінити наші стосунки? Невже цього достатньо?

Я пригадую його слова. Його роздратованість. Його байдужий погляд, коли він кидає через плече: «Ти себе бачила? Ти думаєш, що це привабливо?» Його постійне невдоволення, наче я повинна весь час бути іншою, кращою, тоншою, яскравішою... Але хіба він сам не змінився? Він теж постарів, трохи набрав вагу, зморшки прорізалися на лобі, але я ніколи не дорікала йому за це. Я бачила його таким, як раніше – тим чоловіком, у якого колись закохалася.

Я вдихаю, заплющую очі. Може, варто спробувати щось інше?.. Щось простіше? Замість того, щоб витрачати гроші на білизну, яка може так і залишитися в шухляді. Може, просто нагадати йому про те, ким ми були?

Вечеря! Його улюблена страва!

Коли востаннє я її готувала?.. Не пам’ятаю.  Колись він міг з’їсти цілу миску і жартома ображався, що я не кладу йому добавки. Колись це був маленький ритуал – я готую, він крутиться біля плити, заважає, намагається вкрасти шматочок, а я ляскаю його по руці й сміюся. А потім ми разом сідаємо за стіл, і він каже: «Ну, тепер я точно щасливий».

Коли востаннє я чула від нього щось подібне?

Я беру блокнот, ручку і починаю записувати.

– Так, мені потрібне м’ясо, цибуля, спеції… – тихо шепочу собі, складаючи в список.

Чомусь від цього мені легшає. Начебто я знайшла маленький ключик до чогось важливого.

Я збираюся на вулицю, надягаю пальто. Дзеркало в коридорі показує втомлену жінку, але сьогодні в її очах з’являється щось нове – чи то надія, чи то рішучість.

Магазин зустрічає мене звичним шумом: хтось сперечається з касиром, хтось обирає яблука, десь пищить термінал. Я беру кошик і йду до м’ясного відділу.

– Вам чого, красуне? – питає продавець, чоловік років п’ятдесяти.

Красуне.

Я майже забула, як це – чути такі слова від чоловіків. Усміхаюся, хоч і несміливо.

– Свинину, будь ласка. Ось цей шматок, – я вказую на гарний рівний шматок м’яса.

Він загортає покупку, і я йду далі, підбираю спеції, зелень, овочі. Я повністю занурююся в цей процес. Ось так, просто, без жодних думок про сварки, про втому, про байдужість чоловіка.

Раптом я зупиняюся біля стенду з кімнатними рослинами. Маленькі кактуси стоять у ряд, у крихітних горщиках. Чомусь я не можу відвести від них погляду.

– Вам би троянди личили, – раптом чую голос поруч.

Озираюся. Молодий чоловік, років тридцяти, усміхається і тримає в руках один із цих кактусів.

– Але троянд тут немає, тож… – він простягає мені маленьку рослину. – Хай буде хоч це.

Я розгублено беру горщик у руки.

– Дякую… Але навіщо?

– Бо жінкам треба дарувати квіти. Особливо таким, як ви.

Я усміхаюся. І в той же момент згадую: коли востаннє мені дарували квіти?

Скільки років минуло з тих пір, як чоловік приносив додому хоч щось?

Я стискаю горщик у руках і відчуваю дивне змішання почуттів. Мені приємно. Але водночас… гірко.

Кладу кактус у кошик разом з іншими покупками і йду до каси.

Через п’ять хвилин я виходжу на вулицю, вдихаю свіже повітря і вирішую: сьогоднішній вечір буде хорошим. Я сама його таким зроблю.

Як ви думаєте, чи все вдасться Олені?