Глава 6

Сергій

Я сиджу на кухні, ковтаю свій кефір і дивлюся на неї. Вона стоїть біля плити, робить вигляд, що мене тут немає. Холодна, мовчазна, вся така зайнята своєю чашкою чаю, ніби я їй зовсім не потрібен.

Учорашня розмова? Ніби не було. Жодних сліз, жодного скандалу. Навіть істерики не влаштувала. Просто перетворилася на ще більший айсберг.

Ну що ж, граємо в мовчанку? Гаразд.

Я відкидаюся на спинку стільця й уважно її розглядаю. Сьогодні вона виглядає трохи інакше. Наче намагається щось довести.

Це мене дратує.

– Мабуть, нарешті дійшло, що виглядаєш, як задрипанка, – кидаю з кривою усмішкою.

Вона завмирає на секунду, пальці стискають чашку, але не говорить нічого. Навіть не повертається до мене.

Ах ось як?! І навіть після цього мовчатимеш?!

Чорт, це навіть гірше за істерики.

Я кидаю ложку в мийку, хапаю ключі зі столу й виходжу, грюкнувши дверима.

Її байдужість добиває мене сильніше за будь-які слова.

По дорозі на роботу в голові з’являється дурна думка.

А що як просто… спробувати?

Зіграти в гру, яку так наполегливо нав’язують деякі жінки в офісі. Дозволити собі те, чого я позбавлений вдома.

Наприклад, з тією ж Оксаною. Вона ж уже кілька місяців натякає, що не проти. Чому б не дати їй шанс?

Я стискаю пальці на кермі.

Думка здається такою спокусливою, такою простою.

Я заходжу до офісу, і не встигаю зробити й кількох кроків, як чую знайомий голос:

– Ой, а хто це в нас такий серйозний сьогодні?

Це Світлана з відділу кадрів. Вона завжди так дивиться на мене – ніби постійно шукає привід наблизитися. Я йду далі, роблю вигляд, що не помітив, але вона навмисне підходить ближче.

– Сергію, не сумуй так, п’ятниця ж! Хочеш кави? – її голос занадто солодкий.

– Ні, дякую, сам зроблю, – відрізаю я, проходячи повз.

Але вона сміється і торкається мого плеча. Я ледве стримуюся, щоб не нагримати на неї.

В обід я виходжу в коридор, щоб хоча б на хвилину вдихнути повітря без чужих поглядів, але натикаюся на Оксану з маркетингового відділу.

– О, Сергію, ти мені якраз потрібен! – вона накручує пасмо волосся на палець, усміхається занадто широко.

– Що сталося? – запитую сухо.

– Та нічого особливого, просто хотіла дізнатися… може, підвезеш мене сьогодні? – вона робить вигляд, що це нічого не значить, але ми обоє знаємо, що це не так.

Я усміхаюся – ввічливо, холодно.

– У мене справи після роботи.

Її обличчя на мить змінюється – ледь помітне розчарування, яке вона тут же намагається приховати.

Таке тут відбувається постійно. Вони завжди поруч. То Світлана надто низько нахиляється переді мною в переговорній, то Оксана «випадково» торкається моєї руки, коли ми стоїмо біля принтера. Вони грають у цю гру, а я не граю.

І ось зараз розумію, що я і не готовий грати.

Я можу собі брехати, можу злитися, можу навіть думати про те, що хочу помсти, але коли доходить до справи…

Я не готовий переступити цю межу.

Ще ні.