Глава 5

Сергій

Я прокидаюся і одразу відчуваю напругу.

Вона вже на ногах. Чую, як шарудить на кухні. І навіть це мене дратує.

Я невдоволений.

Я ліг у ліжко з надією, а прокинувся таким же незадоволеним, як і заснув. І вона теж це знає. Бо навіть не сказала мені «добраніч».

Я встаю, йду у ванну, вмиваюся. Дивлюся на себе в дзеркало.

Мені тридцять дев’ять. Я все ще у формі. Достатньо добре виглядаю. Жінки на роботі посміхаються мені. А вдома…

Вдома все по-іншому.

Я виходжу з ванної і йду на кухню. Вона стоїть біля плити, спокійна, мовчазна, ніби нічого не сталося. І навіть не повертається до мене.

Я мовчу. Вона мовчить.

Злість наростає.

Можливо, я перегнув учора. Але хіба я не маю права? Хіба я не маю права хотіти більшого? Хотіти, щоб моя жінка залишалася жінкою?

Вона не пропонує мені чаю.

Ну добре.

Я відкриваю холодильник, дістаю кефір, п’ю прямо з пляшки. Чую, як вона шумно ставить чашку на стіл.

Хочеш ображатися? Ну й ображайся.

Нарешті на кухню заходить Кирило.

– Добрий ранок!

У нього гарний настрій, і він ще не встиг зрозуміти, що тут відбувається.

– Мам, ти щось змінила в собі?

Я піднімаю голову і дивлюся на неї уважніше.

Вона справді виглядає трохи інакше. Більш зібрана. Не знаю, що саме, але щось у ній змінилося.

Але замість того, щоб це визнати, я бурмочу:

– Та нічого вона не змінила.

Навіщо я це сказав? Сам не знаю. Просто злість не проходить.

Кирило дивиться на мене докірливо. Він розуміє, що між нами пробігла чорна кішка.

– Мені здається, вам треба більше спати. Ви якісь… сердиті сьогодні.

Вона відповідає йому:

– Просто важкий ранок.

Я повторюю за нею, передражнюю. Сам не знаю, навіщо це роблю. Напевно, щоб зачепити її.

Але Кирило ігнорує нас і робить вигляд, що нічого не помічає.

– Сьогодні після школи можна до Артема піти? Ми хочемо разом готувати проект.

– Звісно, – каже вона.

– Уроки зробиш спочатку, – кидаю я.

– Тату, я вже не маленький, – сміється Кирило.

– Ось коли перестанеш загублювати свої речі, тоді повірю, що не маленький.

Кирило закочує очі, сміється.

Я на секунду відчуваю, як напруга між нами трохи спадає.

Але щойно син виходить з кухні, все повертається.

Ми знову мовчимо.

Ніби нас нічого не пов’язує.