Глава 4

Олена

Ранок починається так само, як і закінчився вечір – у тиші.

Я прокидаюся раніше за нього. Це навіть добре. Я можу спокійно встати, піти у ванну, подивитися на себе в дзеркало без його оцінюючого погляду.

Вмиваюся, розчісую волосся. Роблю нову зачіску. Дивлюся на своє відображення.

Учора я вирішила змінитися. Сьогодні треба почати. Так, я збиралась в магазин, але до цього часу ще треба дожити.

Відкриваю шафу, дістаю комплект білизни, який купувала ще, здається, кілька років тому, але так і не вдягала. Надягаю.

Чи почуваюся я іншою?

Ні. Але хоча б зробила перший крок.

Йду на кухню, ставлю чайник. Чую, як у спальні прокидається чоловік. Зараз він вийде, і знову ця тиша зависне між нами.

Він заходить на кухню, проходить повз мене, навіть не вітається. Я теж мовчу.

Він сердиться.

А мені що, немає на що сердитися?

Я роблю собі чай. Йому навіть не пропоную. Учора він дивився на мене так, ніби я чужа. Ну що ж, тоді й сьогодні ми будемо чужими.

Чую, як у ванній біжить вода. Наш син уже прокинувся. Він зараз зайде сюди, і хоча б на якийсь час напруга між нами спаде.

І справді, за хвилину у дверях з’являється Кирило.

– Добрий ранок!

Я повертаюся до нього і усміхаюся. Він хоче щось сказати, але раптом затримує на мені погляд.

– Мам, ти щось змінила в собі? Нова зачіска?

Мені приємно, що він помітив, хоч це всього лише дрібниця. Але перш ніж я встигаю відповісти, чоловік бурмоче:

– Та нічого вона не змінила.

Кирило зиркає на нього і розуміє – між нами щось не так. Він кидає на мене короткий погляд, ніби питає: «Ви що, знову посварилися?»

Я знизую плечима і сідаю за стіл.

Кирило сідає поруч, бере бутерброд.

– Мені здається, вам треба більше спати. Ви якісь… сердиті сьогодні.

Я глибоко вдихаю. Кирило не винен у тому, що між нами з чоловіком така напруга. Не хочу, щоб він це відчував.

– Просто важкий ранок, – кажу я.

– Просто ранок, – передражнює мене чоловік.

Я стримую бажання відповісти йому щось уїдливе.

Це жахливо! Ми ведемо себе, як підлітки. Але він перший почав.

Я краєм ока дивлюся на Кирила. Він вдає, що не помічає напруги. А може, й справді нічого такого не помічає.

– Сьогодні після школи можна до Артема піти? Ми хочемо разом готувати проект.

– Звісно, – кажу я.

– Уроки зробиш спочатку, – бурчить чоловік.

– Тату, я вже не маленький, – сміється Кирило. – Сам розберуся.

– Ось коли перестанеш губити свої речі, тоді повірю, що не маленький.

Кирило закочує очі.

Я помічаю, що чоловік трохи розслабився. Виходить, син вміє змінювати атмосферу.

Але щойно Кирило встає і виходить у коридор, тиша знову заповнює простір між нами.