Глава 3

Олена

Він дивиться на мене холодно, оцінююче. Його слова все ще дзвенять у моїй голові, б'ють по серцю, залишаючи синці там, де їх не видно. «Почати з того, щоб хоча б виглядати як жінка…»

Як він міг це сказати? Як взагалі в його голові народилася така думка?

Я лежу, мовчки, бо якщо зараз відкрию рота, то не зможу зупинитися. Бо якщо скажу хоч слово, то мене прорве. І я буду не просто говорити – я буду кричати, я буду плакати, я буду захлинатися від болю, яка накопичувалась в мені всі ці роки.

Він зітхає, дивиться на мене останній раз і встає з ліжка. Йде у ванну. І тільки після того, як за ним зачиняються двері, я дозволяю собі видихнути.

Я не бездушна. Не беземоційна. Я знаю, що виглядаю втомленою. Я знаю, що можливо, не така приваблива, як колись. Але невже це все, що для нього важливо? Невже все наше життя, вся наша історія зводиться до зовнішньої краси та хіті?

Я закриваю очі, намагаюсь не думати, не згадувати. Але спогади приходять самі.

Я пам’ятаю, як ми познайомилися. Як він дивився на мене, ніби я єдине світло у цьому світі. Як я відчувала себе найгарнішою, найулюбленішою, найважливішою. Як його руки обіймали мене ночами, як він шепотів мені щось ніжне перед сном. Як ми не могли відірватися один від одного...

Тоді я була коханою жінкою. Тоді він бачив у мені не просто тіло, не просто дружину, що має виглядати «належно». Тоді я була для нього всесвітом. А тепер?..

Тепер він дивиться на мене і бачить тільки домашню футболку і великі труси. Він не бачить того, що в мені змінилося не тільки тіло, але й душа… Що я втомилася. Звісно, я хочу бути бажаною, але життя вимотує.

Я роками вкладала в нас, в сім'ю, у нього. І тепер я наче спорожніла.

Але його це не цікавить. Йому важливо тільки, як я виглядаю.

Я хочу розплакатися. Хочу заритися обличчям у подушку і дозволити собі нарешті зламатися. Але я не маю права. Бо якщо я почну, то не зможу зупинитися.

Тому я думаю, як все змінити?.. Як зробити так, щоб не було цього болю? Щоб мій чоловік знову дивився на мене так, як колись?

Можливо, він правий? Можливо, я дійсно здалася? Я не пам'ятаю, коли востаннє купувала собі щось гарне. Я не пам'ятаю, коли останній раз фарбувалася не на роботу, а просто для себе. Я навіть не пам’ятаю, коли останній раз дивилася на себе в дзеркало з думкою: «Я дуже гарна».

Але ж я і справді гарна. Просто десь загубила це відчуття.

Я лежу і розумію: перше, що я зроблю після сну, якщо взагалі зможу заснути цієї ночі, це піду купувати красиву білизну. Не для нього. Для себе. Щоб знову відчути, що я жінка. Щоб знову подивитися в дзеркало і побачити там не просто втомлену людину, а ту красуню, якою я була колись.

Я не знаю, чи змінить це щось між нами. Але я знаю, що маю змінити щось у собі.