Глава 2

Сергій

Я лежу на спині, дивлюся в стелю і думаю: «Ну що ж, я сам у всьому винен».

Колись мене влаштовувало це. Колись я думав, що все так і повинно бути: звичка, стабільність, розмірене життя. А тепер? Тепер я бачу поруч із собою людину, яка давно здалася. І від цього мене просто нудить.

Як вона могла до такого докотитися? Невже не бачить себе? Ця розтягнута футболка, ці огидні труси… Як взагалі можна так виглядати і не відчувати сорому?..

Я ж не вимагав багато. Я не просив щодня зустрічати мене в мереживній білизні. Але елементарне бажання виглядати добре… Де воно поділося?!

Колись я повертався додому з нетерпінням. Колись вона могла змусити мене захотіти її одним лише поглядом. А тепер я приходжу і бачу цю... байдужість. Байдужість до себе. Байдужість до мене.

Я повертаю голову і дивлюся на неї. Вона лежить на боці, мовчить. Здається, вона не спить. Добре. Значить, чує мене.

– Олено, – кажу я тихо.

Вона не відповідає.

Що ж, ще одна змістовна розмова у нашому щасливому шлюбі.

Я зітхаю, знову переводжу погляд назад на стелю.

Мені тридцять дев’ять! Я ще не старий! Чорт забирай! Я навіть непогано виглядаю для свого віку. А вона?.. Вона вже навіть не намагається.

Здається, їй і так комфортно.

Раптом з’являється думка: а чи не сходити до туалету?.. Закритися там, спустити напругу самостійно, як я вже робив багато разів. Це було б простіше. Але зараз ця думка здається принизливою. Якого біса я взагалі повинен до такого опускатися, коли поруч є жінка?!

Моя жінка.

Але вона давно перестала бути «моєю». Тепер це просто сусідка по ліжку.

– Нам треба поговорити, – кажу я.

Вона повертається до мене. Дивиться з тією самою байдужістю, яка мене дратує найбільше.

– Про що?

Про що?.. А правда, про що?! Про те, що я більше не хочу повертатися додому? Що я все частіше затримуюсь на роботі, просто щоб не бачити її? Що кожна така ніч – це ще один цвях у труну наших відносин?

– Ти навіть не намагаєшся, – кажу я, не відводячи очей.

Вона кліпає, повільно, ніби їй лінь.

– Ти про що?

– Ти здалася. Подивись на себе. Ти думаєш, що цього достатньо?

Вона стискає губи. Я чую, як її дихання стає частішим. О, нарешті хоч якась емоція.

– І що ти пропонуєш?

Я посміхаюся. Цинічно, без тіні тепла.

– Почати з того, щоб хоча б виглядати як жінка.

Я чекаю реакції. Але її немає. Вона просто мовчки дивиться на мене, а потім відвертається.

Що ж…

Мабуть, уже пізно щось змінювати.

Краще сходжу в туалет.