Глава 20. Підслухана розмова

- Вірю, і хочу сказати, що вудка в нього знатна, - пожартувала я, мрійливо пригадуючи свої відчуття, коли Рохерт Веллс притиснув мене до стіни, і я відчула випуклість у його штанах.

- А що ж ти хочеш? – монстр по-простецьки знову виліз на ліжко, цигарки у його руках більше не було, та й виглядав він чемно, зацікавлено, і я відчула в грудях тепло – у мене справді з’явився друг? - Ще ніхто з його коханок не повертався з-поза меж Чорної діри, тож…

- Тут залишатися буде безпечніше, так? - намацуючи перстень, я подумала, що не все втрачено, бо хоч і примарна, але в мене ще зоставалася надія на порятунок.

В тому числі, аби помститися підлому зраднику Олегу.

Бо це ж саме через нього я втрапила в халепу - коли б він не скочив у гречку, не сплутався б із хвостатою хвойдою, а я б не стала тому свідком, то нізащо б не пішла бозна-куди, сама.

Я зі злістю зіжмакала покривало, почала стукати по постелі кулаками, вигукуючи:

- Краще б я дійшла до того клятого порталу! Олег, щоб ти зсох, сучи ти виродку! Отримаєш від мене на горіхи! Коли повернуся на Землю, відгребеш по повній! Місця від тебе мокрого не залишу! Та я… Я тебе каструю, погань ти така! Я шкуру з тебе спущу! Позакидаю у всі соціальні мережі твою дебільну морду із приписом ГВАЛТІВНИК ТА НЕБЕЗПЕЧНИЙ ВБИВЦЯ!

Я репетувала так, що дудук повільно здувся, перетворившись на гофрованого шланга, його очі налякано крутилися довкола своїх орбіт.

- Я вирву твоє чоловіче єство і здам його до китайського ресторану, аби там приготували особливу піццу – для мене та моїх подруг! – востаннє звереснула я й знеможено видихнула, запустила пальці в волосся та легенько промасажувала голову, аби заспокоїтися.

- Гадаю, що землянин Олег на таке цілком заслуговує, - пробубонів монстр, трохи збільшуючись у розмірах, заплющуючи повіки та смачно позіхаючи. – Цілком заслуговує.

- Заслуговує! Ще й як! І коли я до нього дістануся, він пошкодує, що на родився на світ.

- Так-так, тому хлопчині мало б бути страшно, дуже страшно. Але … чи ж вдасться тобі ще коли-небудь повернутися на свою Землю? Гадаю, що ні, не вдасться.

Почувши таку жахачку, я стрепенулася.

- Ти про що таке варнякаєш, невже можеш передбачати майбутнє? – прошипіла я крізь міцно стиснуті вуста – і знесилено упала поряд із ним.

Я не мала зважати на цей доволі песимістичний прогноз, та й взагалі – чому мене мала хвилювати думка інопланетного монстра, мораль якого добряче відрізнялася від моєї? Я мала свою голову на плечах.

- Хрр… - почулося поряд.

Побачивши, що дудук міцно заснув, я підвелася й пішла у душ, аби змити із себе відчуття доторків мерзенного звабника, що вирішив зробити із мене дешеву хвойду – адже заміж за себе мешканець Темних світів мене не кликав.

На відміну від Дейва Зетца Сьомого…

 Незважаючи на присутність у моїй спальні та в моєму ліжку майже-чоловіка, я повністю роздягнулася, увійшла до скляної капсули, розміщеної просто у стіні, у напівкруглій ніші.

Натиснувши на важіль, заплющила очі - і на мене хлюпнули цілі потоки теплої води. Ні мочалки, ні мила, ні піни для душу тут не було, і мені довелося просто терти саму себе долонями, сподіваючись на те, що таким печерним способом зможу змити із себе чужі запахи, піт, бруд та ороговілу шкіру.

Закінчивши митися, я дістала із маленького скляного футляра рожевий рушник та загорнувшись у нього, вийшла.

Подивившись на всі боки, не побачила дудука.

Вирішивши, що все-таки я не в себе вдома, і навіть не в номері готелю, я підібрала для себе новий одяг із того, що був у шафках. Вдягнувши спочатку ліфчик з перстнем, потім нові трусики, одягла сукню вільного крою та трохи подумавши, рожеві колготки.

- Ну, і де ж ти, мій друже-збоченцю? – іронічно покликала я, заглядаючи під ліжко. Але монстра ніде не було.

Мені стало нудно, я повідкривала деякі з полиць, але не знайшла там для себе жодної розваги.

Я б дуже хотіла почитати якусь цікаву книгу, або подивитися реаліті-шоу, чи навіть серіал – проте ніде й натяку не було на щось подібне. Тож, аби не збожеволіти від нудьги, я вирішила прогулятися по зорельоту, або ж навіть спробувати вийти у космічний простір.

На цей раз змінивши сукню на рожеве боді із лайкри та еластичні лосини, я втиснулася в скафандр, взяла під руку шолом та, важко зітхнувши, покинула свій відсік.

У коридорі було все як і раніше, я навіть потроху почала звикати до цього напівстерильного нудного інтер’єру. Підійшовши до лави біля великого ілюмінатора, я трішки там посиділа, потім рушила далі – до галереї сполучного трапу.

Дійшовши до входу, раптом почула якісь голоси. Один із них, безсумнівно, належав дудукові, інший був трохи дзвінкішим.

- І що, Чорний Скорпіон може її вистежити? - пробурмотів мій монстр.

- Думаю, що він уже вийшов на слід Анастасії.

- Але капітан Дейв надійно її ховає, не думаю, що Чорний Скорпіон зможе до неї добратися.

- Це ще як сказати…

Потім голоси стали до того нерозбірливими, що навіть напруживши слух, я не змогла нічого зрозуміти.

Але мені дуже кортіло довідатися, хто ж це там розмовляв із дудуком, тим більше, предметом їхньої розмови була я і членистонога тварина, яка… чомусь полювала за мною? Тому вкотре почувши «Анастасія», я стрімко вийшла на світло, помічаючи свого знайомого у пристрасних обіймах такого ж монстра.

- Ви тут говорили про мене? – незважаючи на пікантність ситуації, спитала я.

- Анастасіє, ти?

- Чому так офіційно, можна й Настя, - хмикнула я.

- Може, хочеш приєднатися до нас? – ніби нічого не сталося, протяжно спитав мій дудук – тепер насичено цегляного кольору, поряд із ним попискував трохи більшого розміру – зелений, але теж із третім оком.

Зелений був, напевно, дівчинкою, я зрозуміла це через занадто довгі жовті вії та розширену зону стегон – там, де вони мали б бути, а ще рожеві цятки на грудях і помаранчеві валики вуст, які при моїй появі розтягнулися в широкій посмішці.