Глава 19. Небезпечна умова

- Ти віддаватимешся мені кожної повні, - нахиляючись над обличчям, просто в губи прошепотів Рохерт Веллс.

- Кожної повні?

- Це не буде для тебе занадто обтяжливим - лише три дні по три години, один раз на місяць.

- Та ви чудовисько ... – невдало сіпнувшись, я впала на коліна біля ніг хлопця, бо, намотавши на руку, він тримав мене за волосся.

- Невже ти краще обереш проклятого капітана? – відпускаючи волосся, лиховісно прошепотів він, низько нахилившись та зазираючи мені в обличчя. -Ти ж сама розумієш, що, вийшовши за нього заміж, будеш змушена щодня лягати у ліжко, навіть по кілька разів на день. В іншому випадку - вічно волочитимешся із ним та його командою по просторах космосу.

Я жалібно схлипнула, мотнувши головою.

- Та ще пам’ятай про Міранду Окс, - випроставшись та дивлячись  на мене згори вниз, продовжив демон. - Ця жінка, повір, не допустить, аби ти залишилася живою та вийшла заміж за її коханця, вона не потерпить суперниць та не проґавить свого. І якщо навіть Дейву Зетцу Сьомому якимось дивом вийде її утихомирити, домовитися зі своєю коханкою про перемир’я, то все одно Міранда Окс мститиметься.

Раптом пригадавши сцену, свідком якої я була у бунгало на Варгані – коли Олег пристрасно обіймався із ламкою, я аж затремтіла від люті: так, на місці Міранди Окс я б теж віддалася помсті. Адже це дуже боляче – ділити коханого з іншою жінкою, і я не хотіла – навіть ненавмисно – бути причиною подібних страждань.

- Треба подумати... – видихнула я, зважуючи у голові не зовсім прийнятну пропозицію.

- А тут і нема чого думати, - Рохерт Веллс вправним рухом скинув із себе сорочку, і я зойкнула від захвату, настільки красивим був його торс – м’язи аж перекочувалися під шкірою. – Всього три дні по три години – і ти повністю вільна всю решту часу.

- Але це теж безвихідь…

Голос блондина став монотонним, в’язким, він говорив повільно, розтягуючи слова:

- Лише по три години, лише три дні, в розпал повного місяця тобі доведеться мене пестити… поки не звільнишся від браслета.

- Лише три дні, - немов у маренні, прошепотіла я, простягаючи вперед руки.

- Тобі лишень потрібно дати свою згоду… лише одне слово – ТАК. І ти звільнишся від капітана Дейва, покинеш зореліт… тобі потрібно всього лиш промовити одне слово… так…

Немов у трансі, я відчувала на своїх стегнах чіпкі пальці Рохерта Веллса, мене приманювало до нього якесь невидиме світло – немов метелика. Потяг був занадто сильним, відчуття розмиті, тіло та розум безвладні.

Я вже була за мить до того, аби сказати: Так! Я згодна! І навіть не на три дні по три години один раз на місяць, а щодня і постійно! Беріть мене на руки та несіть, куди завгодно, або ведіть – я піду на край світу.

Аж раптом хтось сильно відштовхнув мене вбік, так що я впала, задерши вгору ноги, із відкритим ротом, із якого, на превелике моє щастя, так і не вилетіли слова згоди й принизливих благань.

Поволі приходячи до тями, я дуже здивувалася, побачивши навпроти повелителя грошових демонів капітана Дейва, він тримав портативний кулемет, дуло якого було направлено просто у груди Рохерта Веллса, той тримав руки піднятими вгору, на пальці яскраво зблискував величезний синій смарагд.

- Все, все, капітане, - хитро посміхаючись, блондин повільно відступав назад.

Я помітила, що у дверях стояла неймовірної вроди жінка – із тих, що можна побачити хіба лишень на фіналі конкурсу «Міс Всесвіт». Її волосся вільно розвівалося довкола, неначе всередині розгулювали вітри.

- Це ж сама Міранда Окс… - вражено видихнула я, зрозумівши, хто вона така.

Цієї миті мене найбільше злякала саме поява легендарної красуні-примари.

А що як коханка капітана Дейва уже знає про мене та про ту роль, яка мені відведена, подумала я, холонучи від жаху.

Бо я б на її місці вирвала бластер із рук Дейва і випустила б геть усі кулі розлучниці просто в лоба!

Але Міранда Окс, майнувши білявим волоссям, байдуже пішла геть, я ж так і зосталася лежати на підлозі, скоцюрблена та спантеличена, поміж двома вороже налаштованими чоловіками. Щоправда, Рохерт Веллс не мав жодної зброї та чомусь дуже дивно посміхався, капітан Дейв, на противагу йому, був у повній бойовій готовності, його нижня щелепа ходила ходуном, вуста міцно стиснуті, погляд пропалював супротивника наскрізь.

- Сутяжний демон, ти чого тут? - прицільно наставивши кулемет, гаркнув найочевидніший претендент на мої руку та серце.- Невже усе так погано в твоїх володіннях, що ти вирішив появитися всередині мого зорельоту?

- Я можу бувати де тільки захочу, - зухвало виплюнув повелитель демонів. – Ось і тепер, пролітав повз космічну станцію, то й зазирнув – поцікавитися, що тут та як, чи немає потреби у нашому втручанню, може, хтось вирішив гарненько розжитися на гуманітарці.

- Хм, нічого цікавого?

- Та геть нічогісінько, але у тебе, бачу, новенька бранка?

- Бувай де завгодно, тільки не на моєму зорельоті, - клацнувши затвором, капітан Дейв зробив крок уперед, я миттю відповзла вбік, прикривши голову руками та затуливши вуха.

- Ой-йо-йой, і що ж це зараз буде?

- Зараз побачиш...

Я не ризикнула забирати долоні від вух, тому змогла почути лишень зловісне шипіння, а потім на бластері спалахнула червона цятка лазера.

Все ж таки не кулі, а лазер, подумала я, вирішивши не поводитися, мов страус, який при небезпеці ховає голову в пісок, і, підсунувшись якомога ближче до найтемнішого закутку, прислухалася до розмови. Проте слухати вже не було що, бо, вигукнувши зі знущальним реготом:

- Ну давай, пали мене! Бо щось ти занадто довго прицілюєшся! – Рохерт Веллс метнувся до дверей та зник.

Блакитнуватий промінь лазера прокреслив слідом за ним чорну палаючу смугу, у відсіку засмерділо паленим та чоловічим потом – досить звичні запахи, без жодного натяку на магію.

- Ну що, моя люба Мірандо, уже навіть встигла заприязнитися із демоном? Це так ти вирішила владнати свої справи?