Глава 15. Мені потрібні твої обійми

Сльози відчаю раптом бризнули з моїх очей, нарешті я могла випустити всю гіркоту, що застрягла в мені після того, що я побачила там, у бунгало – мій жених в обіймах спокусниці.

- Він мені зрадив, розумієш, - схлипувала я, не розуміючи, що звіряюся геть незнайомій істоті.

- Він тобі зрадив, це встановлений факт. І що з того? – раптом захихотів дудук, інтонація його глосу змінилася, аж кольнуло в серці, й мені перехотілось плакати.

- Тобто – і що з того? – від подиву я ікнула, приходячи до тями. – Що це ти таке говориш?

- Та я знаю, що ви, земляни, геть непрактичні, але завжди чути про такі звичаї дуже дивно.

- І що ж тут дивного, коли я обурююся зраді, або сумую, коли мій партнер повівся по-свинськи?

- Скрізь по-іншому. І що таке зрада? От, наприклад, у нас на Баракурді вважається найбільшою удачею, коли партнер заводить нові зв'язки на стороні, вміє завоювати чиюсь симпатію, розпалити шалену пристрасть, задурити голову, вступити із кимось іншим у любовний зв'язок, запліднити або завагітніти від чужинця і все решту.

- І що ж тут привабливого? – від почутого я оторопіла.

- Як це – що? Адже таким чином  можна отримати додаткову порцію інформації, обіймів, поцілунків - всього. До речі, хочеш зі мною пообніматися?

- Ні.

- Але ти така зваблива…Ми можемо навіть спробувати щось більше…

Я із сумнівом поглянула на цегляного кольору тіло монстра, що тепер більше нагадувало ящірку із мавпячою пащекою, але голос його змінився, і я наче знову впадала в транс.

- Як давно ти не відчувала палких обіймів? – чотири руки розвелися в боки, і я з надзусиллям відвела погляд від манливого погляду очей.

- Коли б ти справді володів інформацією, то знав би, що недавно, - натякнула я на свій політ у літальній капсулі в компанії із Дейвом.

- Та звісно, звісно. Тільки ж… невже то справжні обійми? Пристрасні, ласкаві, приймаючі, ті, від яких жінка може розтанути й забути про всі печалі. Подумай, адже це так гарно, коли тебе приймають такою, як ти є. А я вмію приймати…

Розуміючи, що мораль цієї істоти не дозволяє на неї сердитися, я прикрила повіки та заперечно помахала головою, відчуваючи хвилі розслаблення.

Враз голос дудука змінився, він став різким, категоричним.

- Ну гаразд, не хочеш, то не хочеш. Але послухай моєї думки – ти маєш якнайшвидше дати згоду на весілля із капітаном Дейвом Зетцом Сьомим, - вигукнув він.

Стрепенувшись, я розплющила очі:

- Що? Що ти сказав? Якого біса я маю тебе слухати? Ти хто такий, аби давати мені поради? І… що тобі від того, коли я таки дам згоду шлюб?

Я знову подумала про те, що дудук – всього лиш засланий козачок, і що це Дейв підіслав його до мене. Проте наступне пояснення усе прояснило.

- Знаєш, я теж не хочу стирчати тут вічно, у мене є свої справи на Баракурді, ще - брат, дружина… Та й інформації на проклятому зорельоті багато не роздобудеш. Тому благаю, допоможи мені звільнитися. Або я… або я зараз піду від тебе!

- Невже я тебе тримаю? – здивовано хмикнула я. - Можеш собі рухатися, куди заманеться, гадаю, порожніх відсіків ще є багато.

- Гляди, аби не пожалкувала, - прошипів дудук, але не зрушив з місця, його погляд ковзав по моєму тілу – від ніг до голови.

- Чому не йдеш?

- Піду,- монстр закректав, змінився у кольорі, наче посвітлішав, і повільно пішов повз мене до виходу.

- Хоча, стій! – вигукнула я, тепер уже сама перепиняючи йому шлях.

На мене раптом зійшло осяяння: ну як же я не подумала, що така всезнаюча істота може стати мені в пригоді.

- Чого тобі треба?

 - А чи не міг би ти  розповісти мені більше детально - хто і за що прокляв капітана Дейва Зетца Сьомого та його команду. Через кого вони вештаються по космічних просторах, мов волоцюги… а з ними тепер і я?

- О, це дуже довга історія. Чи можна я влаштуюся у тебе на колінах? – дудук різко метнувся до мене, вхопившись усіма чотирма руками за мій стан.

- Ні! - різко відстрибнувши, я сіла на своє ліжко та підібгала ноги. – Ти собі будь там, де вже є.

- Але я не робитиму нічого, якщо ти мені не дозволиш, - витріщивши очі, монстр повільно рушив у мій бік. - Я просто полежу поряд, і все.

- Справді? Не будеш застосовувати своїх гіпнотичних штук?

- Не буду.

- І… обіцяєш не пропонуватимеш мені непристойностей?

- Ти маєш знати, що ми, баракурдці, чахнемо і вмираємо без ніжних обіймів, приємних тактильних відчуттів та без поцілунків. Аби не захворіти та не загинути, мені потрібні доторки до твоєї шкіри. Ти можеш дозволити мені бодай це? Я буду дуже стриманим та обережним.

Його голос звучав так благально, що я здалася.

- Ну що ж, умощуйся поряд, але без фокусів, гаразд?

- Обіцяю.

Відсунувшись до краю дивана, я уважно поглянула на монстра: – Тепер розповідай.

- Капітан Дейв Зетц Сьомий та його команда якось опустилися на планету Щамрай, що в сузір'ї Синього туману, - заторохтів дудук. – Правда, на той час зореліт «Вогняний вир» був звичайним вантажним міжпланетним судном та перевозив легкозаймисті речовини.

- Он як? Тому зореліт і називався «Вогняний вир».

- Так, але ще іноді цей зореліт брав пасажирів – любителів екстриму, для того до корпусу прикріплювався спеціальний броньований відсік – підвищеного комфорту.

- Хм, це цікаво, я теж так іноді подорожувала.

- Якось на Шамраї до вантажника увійшла пара закоханих. Дівчина була невимовної краси – струнка, із порцеляновою шкірою, із білим, трохи блакитнуватим волоссям, із довгим бузковими нігтями… Звали її Айраіна, а її нареченого – Айріш, вони хотіли одружитися.

- Як ми з Олегом…

- Щось подібне. От тільки ці двоє справді були закохані по вуха.

- Поталанило, - зітхнула я, і знову мало не заплакала.

- Той хлопець і дівчина дійсно кохали один одного, і могли б бути щасливими, та під час польоту у них виникло бажання -  прогулюватися по «Вогняному виру», усе роздивлятися. Дівчина наполягала, і Айріш попросив на те дозволу у капітана.