Глава 14. Ще один претендент

- Ти її вбила…

- Що за звинувачення? Я вже кілька днів не покидала космічне судно, моя прогулянка – тісна кімната та коридор, аби ти знав, так що як я могла таке зробити?

- Але ти вбила мою маму!

- Як?! – я вже зірвалася на крик, бо не вистачало, аби мені навішували вбивство. Раніше я б тільки хмикнула на подібну маячню, проте тепер мій мозок працював на всю потужність, знаходячи все нові та нові загрози, і я не могла не зреагувати емоційно. Проте моя реакція геть не злякала монстра, важко зітхнувши, він прошепотів:

- Ти вбила мою маму, коли стрибала туди-сюди над поверхнею нашого саду, а потім ти щось кинула донизу.

- Я щось кинула? А, то це був чобіт! Невже його падіння могло спровокувати вбивство?

- Просто … саме у цей час моя мама народжувала. Вона висіла серед позахмарних кущів, і ти влучила простісінько у її пологове кубло, потрапила просто в ціль - і вбила.

–  Але я нікого не вбивала… Принаймні, не хотіла вбивати, - від почутого у мене все похололо всередині, грудка жаху здавила горло, а на очах з'явилися сльози. - Вибач, але я не хотіла ... Що я можу для тебе зробити? І взагалі, як ти тут опинився?

- Коли ти вбила мою маму, - запищала істота, а її крихітні ручки почали м’яко погладжувати мою спину, - насправді тоді ти мене звільнила.

- То це вона ТЕБЕ народжувала? – від розпачу я заплющила очі.

 Самі подумайте: я раптом дізнаюся про те, що справді стала вбивцею, і переді мною була дитина вбитої мною матері.

У мені миттю прокинувся материнський інстинкт і я зрозуміла, що відтепер відповідальна за малюка. Я навіть схилилася та поцілувала дудука в маківку, відчуваючи … приступ огиди.

- Ні, мама народжувала мого брата, - обійми монстра стали відчутно міцнішими.

- Як це – брата? І де ж він? Невже загинув?

- Мій брат залишився там, на Баракурді.

- О, то твій брат залишився там, яка полегша! Але, може, й тобі було б там залишитися? Ти ж іще дитина?

- Ні, справа в тім, що коли ти вбила маму, я відразу став дорослим, - монстр несподівано поклав голову мені на груди та цмокнув мене в шию. – І тепер я твій, а ти - моя навіки. Я схопився за твою кінцівку, бо вона мені дуже сподобалася, а ти не відкинула мене тоді. Тому відтепер я житиму з тобою.

- Ти житимеш зі мною… а як же твій брат? Він що, залишився сам? – я вже почала швидко обмірковувати можливість схилити капітана до того, аби він повернувся на Баракурду, а там спробувати позбавитися від наполегливого дудука. Бо навіщо він мені здався?

- Про мого брата не турбуйся, - проте монстр уже все наперед вирішив, - він народить собі іншу маму, із ним буде все гаразд.

- Народить… іншу… маму? – ну це геть не вкладалося в моїй голові. Проте всесвіт різноманітний, і соціальні зв’язки та умови існування, мабуть, теж.

- А я буду з тобою.

- Але ти мені не потрібен, і взагалі, припини мене мацати та облизувати.

- Невже тобі не подобаються мої загравання? - дудук почав повільно опускатися по стегнах, я навіть відчула на шкірі якусь подобу поцілунків. – Я хочу тебе пестити та цілувати…

- Ні! – заверещала я, вирішуючи покласти цьому край. – Відчепися від мене!

- Я хочу пити, - жалібно запхинькав монстр. – Дуже-дуже-дуже хочу пити. Дай мені якогось напою, мені погано…

- Добре, я зараз тебе напою.

Дудук продовжував схлипувати та постогнувати: пити, пити, пити, тому я підійшла до полиці, взяла одну із пляшок, поставила на стіл поряд із букетом жамоній і вигукнула, відриваючи його від себе:

- Ось, пий, тільки відчепись.

Аби взяти пляшку, дудук розімкнув ручки, і я струснула його із себе, немов набридливу річ.

А поки монстр пожадливо пив, я дістала легку шовкову туніку, в якій розгулювала по пляжу Варгану, і одягла її на себе.

Цієї миті булькіт та сьорбання припинилися.

- Смачно, - гикнув інопланетний монстр, ставлячи пляшку назад на стіл та маючи намір знову повиснути на мені. Ось тільки я, шикнувши, його зупинила, загрозливо виставивши вперед долоні.

- Тільки спробуй наблизитися, - прогарчала я. - Задушу і не подивлюся, дорослий ти чи дитина.

 - Я – цілком дорослий, - підвівшись на увесь зріст, дудук продемонстрував мені своє черевце - внизу, поміж вісьмома ніжками-ручками, я помітила ніжно-рожевий відросток. – Ти тільки поглянь, яка краса, еге ж? – він ще й затанцював, смішно вихиляючись у різні боки. При тому голова монстра поступово видовжувалася, тіло ставало драглистим, змінювало форму та колір.

- Тепер геть нічого незрозуміло… - я відійшла якомога подалі і з подивом спостерігала, як на моїх очах здійснювалася метаморфоза – дудук набував обрисів звичайної людини, хоча й із занадто видовженими кінцівками та головою, що нагадувала м’яч для американського футболу.

- Ну як я тобі? Правда ж, красень? – верещав дудук, вимахуючи руками та ногами, притоптуючи та кружляючи на місці.

- Це щось нереальне…

- А тепер ще глянь, як я можу!

Краще б я того не бачила, бо монстр показав мені ще ту виставу.

Розвернувшись до мене спиною, він вигнув дугою тулуб, просунув голову поміж кінцівок та висолопив довгого червоного язика.

- Що… це таке? – видихнула я, з подивом спостерігаючи, як язик поступово росте, розтягується, збільшуючись у розмірах. А потім з’явилося око! Це було те саме третє око, яке спочатку розміщувалося посеред лоба, тепер воно погойдувалося на самісінькому кінчику розпухлого, мов слонячий хобот, язика.

Замість відповісти, дудук блискавично обкрутив язиком мої ноги та тулуб, легенько стиснув, так що я почувалася немов у сповитку, око ж опинилося просто напроти моїх очей. Я налякано зойкнула, вхопилася пальцями за слизьку гарячу плоть та спробувала звільнитися.

Відчувши моє бажання, монстр скотив назад свого язика, і я з несподіванки сіла просто на підлогу, спостерігаючи, як разом із язиком око зникає у роті.