Глава 12. Халепа

- А, то це всього лиш дівчисько, - розлючено гарикнув один із чоловіків, високий та сутулий, із розпатланим волоссям, страшно витріщаючи очі та тикаючи у мене гачкуватим пальцем.

- Так, це всього лиш я, - я кілька разів злодійкувато перевела погляд від ілюмінатора на нього.

- То що тут трапилося?

- Прикра оказія, - я показала на уламки скла, розсипані повсюди.

- Невже ти розбила шолом?

- Як бачите, крім мене більше нікого немає.

- Навіщо ти взагалі брала його до рук?!

Чоловік верещав так голосно і так пронизливо, що в мене заклало вуха, ще й із його рота навсібіч бризкала слина, потрапляючи також і на моє обличчя.

Він все підступав, я гидливо скривилася й затулилася долонями.

- Припини на неї кричати, Карле, - наперед виступив невисокий смаглявий чоловік, що виглядав та поводився більш адекватно. – Чому ти так завівся? Подумаєш, якийсь шматок пластику та скла.

- Гаразд, друже Абраксе, я й справді трохи перенервував… - сутулий нервово почухав свою копицю, і його погляд зробився дуже дивним, до того бліде обличчя вкрилося червоними плямами. Карл вигнувся у попереку, вхопився рукою за живіт.

- Що це з тобою? – штурхонув його у спину третій, кругленький, мов колобок.

- А ти що, Івуне, не розумієш, - погляд чоловіка став масним, немов у кота, що несподівано побачив перед собою миску зі сметаною.

- Фе, - бридливо скривилася я, підозрюючи, що у цих трьох на умі.

Мені зробилося так противно, що аж засіпалося око.

- Крихітко, а що, коли б ти дозволила себе обійняти? - коротун зробив впевнений крок у мій бік, ласо плямкаючи товстими вологими губами, розгорнувши, мов для обіймів, руки.

- Що?

- Аби ж ти тільки знала, як я скучив за жіночою ласкою.

- І я теж, - довгов’язий раптом подобрішав просто на очах, він  знову поблід, виструнчився і став ще вищим, його чуприна майже сягала стелі.

- А я не проти отримати хоча б найбезневинніший поцілунок… у щоку, - прошамкотів Абракс. – Або можу сам тебе поцілувати… у будь-яке місце, дозволиш?

Я інстинктивно притиснула руки до грудей, ошелешено озираючись довкола.

Наче по команді, чоловіки зробили крок у мій бік.

- Або… ти зможеш дозволити щось більше?

- Наприклад, зазирнути, що там у тебе під спідницею, га?

- Я можу випрати твою білизну…

- Можна понюхати твоє волосся?

- Доторкнутися до жінки – а потім можна й померти!!! – несподівано заверещав Карл і, мов несповна розуму, кинувся до моїх ніг.

- Взяти силою, і будь що буде! – Абракс закинув голову і  розчепірив пальці.

- Все рівно один кінець, – рухаючись мов зомбі, колобок стікав сімома потами.

- Та пішли ви всі! – заверещала я, різко відскакуючи назад та стаючи в захисну позицію.- Геть від мене, мерзенні збоченці!

Здалося, що цей мій крик нарешті допоміг чоловікам хоч трохи прийти до тями, вони разом підвелися та виструнчилися.

А коли я загрозливо виставила праву руку вперед, їх немов ударило струмом.

Абракс надсадно дихав та закочував очі, Карл сів просто на підлогу й почав розгойдуватися.

Коротун так завмер із відкритим ротом.

- Та що з нами таке? – пробурмотів він.- Хлопці, ця дівчина - наш щасливий талісман. Он бачите? У неї на руці браслет.

- А це означає … що коли наш капітан одружиться із полонянкою, ми всі здобудемо омріяну свободу. І вже потім погуляємо на славу.

- Справді, Абраксе, усі жінки всесвіту будуть нашими.

-  Я не пропущу жодного будинку розпусти, клянуся своїми гнилими кишками.

- Як же мені не терпиться на волю, у якесь райське місце, де існують жінки! Багато-багато жінок!

- Швидше б уже це сталося, - довготелесий у нападі несподіваної люті роздер на своїх грудях сорочку, і я побачила, як під його блідою зморшкуватою шкірою аж виступають ребра.

- Як же давно у мене не було жінки! – зайойкав Абракс, куйовдячи своє волосся, пропускаючи його між пальцями.

- Хлопці, тоді вшиваймося звідси мерщій, від гріха подалі, - стікаючи струмками поту, коротун похнюплено пішов геть, інші приречено попленталися слідком за ним.

- Невже мене пронесло? – видихнула я із полегшенням, розуміючи, якої страшної халепи вдалося уникнути.

Коли члени екіпажу зникли, я ще кілька хвилин приходила до тями, потім вкотре обміняла розтрощений шолом на новий та, позакривавши усі шафки, рушила до свого відсіку.

Там, сівши на ліжко, спробувала зняти з руки браслет.

Та все було марно.

- Ось де справжнє прокляття, - вилаялася я, впала на подушку, вирішивши, що тільки те й робитиму, що спатиму і спатиму, аж доки мене не покличуть та не повідомлять, що ми нарешті вже прибули в призначене місце.

Раніше я активно займалася собою – робила ранкові вправи, бігала, стрибала із жердиною, грала у настільний теніс, танцювала. І тепер відчувала себе повною нікчемою. Від довгого лежання у мене боліла спина, в голові неначе гудів рій бджіл, з'явилася якась нервозність, мене почало підкидати, ноги й руки викручувало, і я змушена була підводитись.

Трохи поникавши по відсіку, я знайшла тюбики із їжею та понад силу запхала у себе якусь мерзенну кисло-солодку пасту.

Нестерпно хотілося якихось розваг, бодай банально спілкування. Я підійшла до жамоній та поворушила пелюстки. Почулося тихеньке цвірінькання, потім якийсь бренькіт, шепотіння. Але квіти вже трохи прив’яли, й, насправді, які із них співрозмовники?

Тоді я сіла у крісло й увімкнула екран, натиснула «перегляд» - і на всю ширину з’явилося зображення Дейва, він про щось розповідав на фоні жовтих гір, розмахуючи руками, але звуку не було. Кілька хвилин я мовчки вдивлялася у обличчя, уявляючи його у ролі свого хлопця, спостерігала за рвучкими рухами, за гримасами, намагалася відчути, як це бути в його обіймах - проте жодного радості це не викликало.

- Бррр, та я швидше помру від нудьги, ніж вийду за нього заміж, - пробурмотіла я, остаточно визначивши подальшу стратегію поведінки – уникати, знецінювати та, якщо буде потрібно, активно агресувати.