Глава 19

Десять років тому

- Ну, як ти почуваєшся, Алю?

- Та вже нормально майже, - озвалася слухавка. - Могли б ввечері погуляти, якби батьки не відправили на тиждень під домашній арешт.

Мені здалося, що я на власні очі побачила, як подруга закотила очі.

- Всього на тиждень? Мене б тато на місяць залишив під замком і без телефону, якби хоч відчув від мене запах спиртного. Що вже казати про більше.

Вчора ми з Алінкою та ще парою однокласниць пішли грати у боулінг. Там до нас притусили старші хлопці. Слово за слово… Ну і якось так вийшло, що Алінка з одним із них почала пити пиво на спір. Я її намагалася відмовити, але ж це Аліна. Коротше кажучи, впертість і різниця у вазі з опонентом зіграли з нею злий жарт. Такий злий, що вона сьогодні залишилася вдома і не пішла до школи.

– Відстій. Ой, скоріше б вже закінчити цю школу і звалити від предків подалі. Бажано на іншу планету, – промовила подруга. - Що там у школі нового?

- Ну, сьогодні була самостійна з фізики. Я поговорила з Іриною Олександрівною і попросила її дозволити тобі написати її завтра після уроків.

- Та що мені твоя фізика, Женю? Сазонова сьогодні з Клімом сиділа чи ні?

Клім Черненко був нерозділеною закоханістю Алі і ще десятка дівчат з нашої паралелі. Усі за ним бігали, як божевільні. А він по-царськи обдаровував увагою то одну, то іншу. Загальної істерії я не поділяла. Навіть якби не Слава.

У що в цьому Черненку закохуватися? Тупий качок, який двох слів зв'язати без матюків не може.

- Її сьогодні теж не було у школі…

- А Клім що? Запитував про мене?

- Ні... Він прийшов тільки на другий урок та дрих на останній парті. А з третього його історик вигнав...

Потягнуло сигаретним димом і я скривилася. У нас одразу за школою кілька старих металевих гаражів спорудження ще совкових часів. Туди хлопці курити ходять і стосунки з'ясовувати тому, що із вікон школи не видно те, що відбувається.

- Женю, ти тут?

Я побачила як звідти назустріч рухається Клім та пара його дружків-відморозків Алекс та Нік. Коли Клім побачив мене на його обличчі розквітла задоволена усмішка.

- О, Женю. Давай додому проведу!

- Це Клім? - крикнула Аля в слухавку. - Я не зрозуміла…

- Дякую, не треба, Кліме, - відповіла я, прискорюючи крок.

Відбила дзвінок, щоби не відволікав. Стало не по собі. Останній урок давно закінчився і всі розійшлися додому. А я затрималася, щоб почергувати... Яшин зголосився допомогти. Точніше, як завжди, майже все зробити за мене. І ось він залишився мити підлогу, а я пішла… Краще б не йшла. Пішли б додому разом. Так, з ним нудно, але в той же час якось… Спокійно.

- Ой, а що це ти від мене носа вернеш, м, принцесо? Я що пикою не вийшов для тебе?

- Кліме, я не зацікавлена у твоїй компанії. Дай пройти, будь ласка.

- А якщо ні? - він перегородив мені шлях.

Я відчула від нього запах спиртного. Тільки не це. Гірше тверезого відморозка лише п'яний.

– Дай пройти!

Він схопив мене за руку. Я спробувала вирватись, але хлопець тримав залізною хваткою.

- Кліме! Не чіпай її, - звідкись взявся Яшин.

Штовхнув Черненка і той машинально розтиснув пальці. Ставши між нами, Яшин стиснув руки в кулаки.

- Відвали!

- У-у-у, Яшине, - заіржав Черненко. - Такі слова знає... Відвали! Чули, пацани? У нашого ботана голосок прорізався.

Яшин замахнувся кулаком, але Клім встиг зреагувати і вдарив першим. Я з жахом закричала, коли Рома звалився на асфальт. Окуляри зіскочили з нього і впали поруч на щастя не розбившись.

- Не треба, будь ласка! Ну, Кліме! Хто-небудь, допоможіть! - закричала я.

Побачила, що до нас біжить шкільний охоронець дядько Толя. Клім і його друзі кинулися в розсипну, а я сіла навпочіпки біля Яшина. З-під руки, якою він затискав носа, сочилася кров.

- Ром… Ромо…

- Все нормально, - прогугнявив він. Намацав окуляри, тремтячою рукою начепив їх.

- Ось відморозь! Дуже тебе? Дай гляну? - схилився дядько Толя, що підбіг. – Медсестра може ще на місці, ходімо до медпункту відведу. І ментів викличемо…

- Не треба! - Яшин різко підвівся на ноги. Прибрав руку від обличчя, і я побачила, як під оком наливається синець. Кров з носа начебто більше не сочилася.

– Як це не треба? По Черненку ментівка давно вже плаче.

- Не бив мене ніхто! Я послизнувся і впав.

- Яшине…

- Я серйозно, дядьку Толю. Дякую, але нічого не потрібно. До побачення.

І, повернувшись спиною, пішов геть.

- Ух, дівчата... Все через вас, - махнув рукою охоронець.

- Ром… Ромо, почекай, - я побігла слідом за Яшиним.

Мене всю трусило, у роті наче пустеля утворилася. Не пам'ятаю, чи бувало мені ще колись так страшно.

- Дякую тобі велике, що допоміг.

- Та вже, - він ховав погляд, - допоміг…

- Черненко, він недоумок повний ... Тупий качок.

- Угу, - хмикнув Яшин.

Я побачила, що рукав його сорочки порваний, на передпліччі садна. Мабуть, обдер об асфальт, коли впав.

- Ромо, ти руку здер. А у мене перекис є… Давай оброблю?

- Та не треба!

- Аха, інфекція ще якась потрапить. Не треба! Ходімо туди, - кивнула на лавку біля одного з гаражів.

Яшин дав себе відвести. Сівши на лаву, я полізла до сумки. Перекис, марлеві серветки, пластир... У мене всі сім'я лікарі, так що в сумці скільки себе пам'ятаю є все для першої допомоги.

- Поверни голову, - попросила я і, змочивши серветку, промокнула нею кров з хлопця.

- Додому прийдеш, лід приклади, - сказала я.

Яшин застиг бовваном. Наче навіть не дихав, а на обличчі проступили червоні плями.

- Давай руку…

Коли змочена перекисом серветка зіткнулася з постраждалою шкірою, Яшин смикнувся, тихо зашипів і я квапливо подула на садна.

- Треба потерпіти. Зараз пройде.

Сині очі впіймали мої й не відпускали. А вони в нього красиві. Яскраво-блакитні із густими темними віями. Шкода, через окуляри цього не видно.