Глава 15

- Ти не була жахливою. І не була жорстокою. Ти була чесною, і я це цінував. Точніше, оцінив, коли зміг, – Рома посміхнувся. - Тож ти не повинна вибачатися.

Пізнього вечора ми пішли пішки і говорили. Точніше вже підходили до мого будинку. Якось випадково так вийшло, що рішення пройтися трохи вулицею повело нас настільки далеко, що швидше було вже дійти пішки до мого будинку, ніж повертатися за машиною.

- Не повинна. Але я хочу. І не тому, що ти мені допоміг, просто…

- Добре. Тоді вважай, що я пробачив тобі. На чому й потиснемо руки, – сказав Яшин, простягаючи мені розкриту долоню.

Вона була великою і теплою з шорсткою шкірою на долонях, як це буває у людей, які підтягуються і тягають залізо без рукавичок. А сама рука була дуже красивою. По-чоловічому. Довгі сильні пальці, широка кисть.

Рома затримав мою руку у своїй трохи довше, чи це тільки здалося? Хитнувши головою, я широко посміхнулася.

- Мир.

Спіймала погляд блакитних очей чоловіка. В них горів вогонь, вони тримали і не відпускали.

- Вибач... Я просто згадував, як довго мріяв, щоб ти дозволила провести тебе додому, Женю. І ще…

Він зробив крок упритул і поцілував мене. Закопався пальцями у волосся на потилиці, не даючи відсторонитися, увірвався язиком у рот і штовхнув їм мій. Переплівся з ним у жадібному пориві відчути смак, насолодитися ним.

Зжерти…

Я відчувала його голод. Дикий натиск, що змітає все на своєму шляху і змушує паморочитися в голові. Забирає дихання. Розум. Наповнює неприборканим, як лісова пожежа, бажанням.

Замичавши, я вперлася в м'язисті плечі і Рома відразу ж відпустив. Відсахнувся, шоковано дивлячись на мене, ніби не міг повірити в те, що щойно зробив.

- Женю…

- Якого біса ти твориш? - задихаючись крикнула я.

- Вибач, я просто… Піддався почуттям…

- Почуттям?! Яким, мати твою, почуттям, Ромо? До своєї дівчини? Господи ... Я думала, ти не такий. А ви всі однакові!

З очей бризнули сльози. По собі, по тій його дівчинці ... Як її? Поліна? Вона ж кохає його. А він ... А він цілується зі мною, "піддавшись почуттям".

- Женю, вибач, - він спробував взяти мене за руку, але я її відштовхнула.

- Не чіпай мене, зрозумів? І ніколи більше не наближайся.

Якось намацавши в сумці ключі, я відчинила двері і, влетівши в парадне, зачинила їх. Задихаючись, притулилася до холодної металевої поверхні. По щоках текли сльози. Злі, відчайдушні сльози.

Господи… Ну, чому всі вони такі? А я? Я, виходить, сама не краща...

- Ти тут до чого? - пробурмотіла собі під ніс. - Це не ти поцілувала його, а він тебе.

Але вечеря була помилкою. І прогулянка. І обмін спогадами про шкільні роки. І інші балачки… І цей букет півоній.

Я піднялася на свій поверх, зайшла до квартири. Коли діставала з сумки телефон, побачила купу пропущених дзвінків та повідомлень. Забула увімкнути звук, коли йшла з роботи.

Мама. Тато. Брат... Дивно, що останній не чекав біля парадного. От би ситуація була…

Аля. Лора. Яшин...

Знявши взуття, я зателефонувала мамі.

- Женечко, слава Богу! Що трапилося? Де ти? Ми тут уже місця собі не знаходимо! Куди ти пропала? Чому не береш слухавку!

- Мам, вибач. Я звук забула увімкнути. Вибач будь ласка. Я зустрічалася з Яшиним щодо розлучення, я ж казав Вадику.

- І що? Що він сказав? Чим закінчилось засідання?

- Нас розлучили, мамо. Та й квартира ця чортова навпіл буде. Свічкоренко мені виплатити п'ятдесят відсотків має за три місяці...

- Оце так! Андрію, Андрію, все вийшло! - крикнула убік мама.

- Дай сюди слухавку, - почула я голос тата. - Женю?

- Тату, вибач, що не брала слухавку, - заторохтіла я.

- Гаразд. З розлученням що?

- Все. Все, як я хотіла.

- Ну, Яшин цей молодець, треба сказати. Що там з гонораром? Якщо потрібно, ти знаєш, що я дам...

Гонорар. Мене як окропом обкотило. Про нього за вечір не було сказано жодного слова.

– Ні. Ні, тату, не треба! Мені вистачить…

- Дивись мені. У тебе точно все гаразд? Може, до Вадьки з Лорою зайдеш?

- Та ні, все добре, тату. Пізно вже куди заходити. Я зараз напишу їм, вибачуся також, що змусила хвилюватися…

- Гаразд, доню, - у недбалому тоні були занепокоєння і турбота. - Ти тільки… Не засмучуйся…

- Я і не засмучуюся, тату. Чесне слово. Пробачте мені ще раз. Завтра поговоримо, гаразд?

Попрощавшись із татом, я набрала Вадика. Терпляче вислухавши справедливу лайку за те, що зникла, повідомила новини і, отримавши обіцянку “ляща” завтра вранці перед роботою, розпрощалася.

Душ. Гаряча вода, щоб прогнати нервове тремтіння з тіла. Потім чашка чаю. Сну в жодному оці надто перезбуджена нервова система. Загорнувшись у шовковий халат, я вийшла на балкон. На повні груди вдихнула свіже нічне повітря. Вітерець приємно дмухав в лице, смикав мокре волосся, яке я, промокнувши рушником, залишила лежати на плечах. Некрасиво, як гніздо на голові якесь, але яка різниця?

Я сама. Ніхто не побачить. Та й навіть в іншому випадку... Вічно ідеальне укладання і все інше нічого не змінили і ні на що не вплинули.

Серцю не накажеш.

Чорт, треба буде завтра написати Ромі щодо гонорару. Як я могла про це забути? Як я могла взагалі сьогодні поводитися так, ніби в нас було…

- Ти заплатиш йому за роботу, а потім ви більше не побачитеся, - пробурмотіла я у темряву. - І ні в чому ти не винна. Якщо хтось і винен, то тільки він.

Я думала, що Рома хороший хлопець. Помилялася. Усі вони однакові.

Роман

До своєї машини він пішов пішки. Поліна надзвонювала та надзвонювала. Він не відповідав. Не хотів з нею, не хотів до неї і розумів, як сильно винен і це вивертало навиворіт. Він Поліні ніколи не зраджував. І взагалі зневажав тих, хто на таке здатний. А тепер, виходить, фактично став одним із таких…

Тому що Женя повернулася у його життя. Самим фактом своєї присутності показала – нічого не змінилося та не перегоріло. І нікому її не замінити. Маячня? Ах, якби ж.