Розділ 8

Вже незабаром почнеться навчальний рік і я з головою порину в шкільні турботи. У мене нові учні, мої маленькі першокласники і я маю знайти підхід до кожного з них. І хоч я впевнена, що зможу порозумітися з малюками, але все ж таки трохи переживаю. Все-таки кожна дитина, хоч і найменша, це вже особистість, зі своїм характером, звичками та внутрішнім світом. І я маю зробити все можливе, щоб мої учні довірялися мені та впустили у свій світ. Мені доведеться докласти максимум зусиль, щоб мої першокласники стали такими ж дружними та згуртованими, як мої випускники. Загалом цей навчальний рік обіцяє бути насиченим і я, якщо чесно, переживаю, чи Олежка не буде обділений моєю увагою. І тому намагаюся якнайбільше часу проводити з синком. Попри те, що літо вже закінчується, дні ще сонячні та теплі. І багато часу проводимо на природі. Ось і сьогодні, як завжди, гуляємо у парку.

Олежка, протопавши своїми маленькими ніжками досить велику відстань, нарешті погодився сісти в коляску. Не знаю як у кого, а у нас величезна проблема всидіти спокійно в цьому транспортному засобі. Синуля просто любить ходити, а всі спроби взяти його на руки або посадити в візок відразу припиняє. Так, мій малюк хоч ще зовсім маленький, але всіх дивує своєю наполегливістю, витримкою та впертістю. Поглянувши на нього, я посміхнулася і замислилась. Все-таки гени дають про себе знати. Мій хлопчик надто схожий на свого батька. Його характер, звички... Його очі...

- Мамо, - я виринаю зі своїх думок, почувши голос сина. - Мамо, на, - малюк простягає свою ручку, в якій тримає печиво.

- Зайчик, це мені? - Я сідаю біля коляски й посміхаюся йому.

- Так, - радісно киває Олежка.

- Ти моя радість, - я беру насолоду і цілую маленьку долоньку. - Мій дбайливий та улюблений хлопчик.

В очах сина спалахують іскорки. Він сміється й обіймає мене своїми ручками. А я почуваюся найщасливішою людиною на землі.

- Мамо Аля, - чую я радісний крик і бачу дівчинку, що біжить до мене. Мить і вона міцно притискається до мене. 

Від несподіванки спочатку навіть не розумію, що відбувається. Але все ж таки обіймаю дівчинку і тут... Вона підіймає голову... Ще кілька хвилин тому я почувала себе щасливою людиною. А зараз з жахом розумію, що мій світ, створений з такою важкістю, починає руйнуватися. Я в повному шоку. Вдивляюсь в обличчя дівчинки й не можу навіть поворухнутися. Цього просто не може бути. Мені здається, що моє серце зараз вискочить з грудей, а мозок вибухне від емоцій, що наринули. Як вона могла тут опинитися? Оля, дочка людини, яка принесла мені стільки болю і залишила на серці глибоку рану. Людину, яку я хотіла забути раз і назавжди. Чоловіка якого я не хотіла бачити, бо боялася, що він дізнається про мою таємницю... мого сина...

- Оленько, а як ти тут? Ви ж за кордоном... - шепочу я і злякано оглядаюся на всі боки. - А тато...

– А ми два дні тому повернулися. Мамо Аля, я так за тобою сумувала, - дівчинка блискучими очима дивиться на мене. - І так зраділа, коли тато сказав, що ми повертаємось додому. Я була впевнена, що все, що ти обіцяла мені, обов'язково збудеться! Тепер ми будемо частіше бачитися? Правда? І може бути ви з татом... Ой, а це хто в нас такий маленький? - Оля відсторонюється від мене і радісно посміхаючись, нахиляється над Олежкою. А я впиваюся в ручки коляски, намагаючись вгамувати тремтіння, яке охоплює все тіло.

- Оля, ну, і як це все розуміти? Я скільки разів тебе попереджав, що не можна...

Я відчуваю, як завмирає моє серце, а тілом пробігають крижані мурашки. Цей голос... Я не сплутаю його ні з яким іншим. Він проникає в найдальші куточки моєї душі, змушуючи тремтіти від страху. Господи, невже я завжди так емоційно реагуватиму на цю людину? 

Я повільно обертаюся і впиваюся поглядом у пару, що наближається до нас. Андрій Кондратьєв, людина, якій я колись довірилася і любила більше життя, і яка знищила мої почуття, знову вривається у моє життя. І поки я намагаюся впоратися з хвилюванням... Кондратьєв та його супутниця вже зовсім поруч. 

Я роблю крок убік, намагаючись прикрити собою візок з сином. Олежка точна копія Андрія і якщо він його побачить... Я здригаюся. Мені навіть страшно уявити, як відреагує чоловік. Бачу подив у його очах, але це триває буквально кілька секунд. А потім його обличчя стає непроникним і він окидає мене холодним поглядом.

- Яка несподівана зустріч? - Усміхнувшись, вимовляє Кондратьєв. - Вийшли прогулятися, Аліно Володимирівно?

- А у нас заборонені прогулянки у парку, Андрію Миколайовичу? - Мій голос трохи тремтить, але я все-таки впоралася з хвилюванням і зустрічаюся з його холодним поглядом.

- А Вас можна привітати з поповненням у сімействі? - Проігнорувавши моє запитання, гордовитим тоном запитує чоловік. - А що ж щасливий тато не супроводжує Вас з дитиною?

- А ось це Вас зовсім не стосується, Андрію Миколайовичу. Я ж не лізу у ваше сімейне життя, - різко відповідаю я, кинувши погляд у бік його супутниці.

Ніколи не думала, що Кондратьєву подобаються штучні лялечки. Саме так, штучна лялька. Інакше назвати дівчину, що супроводжує його, язик не повертається. Я навіть на якийсь час забуваю про свої страхи й з цікавістю окидаю її допитливим поглядом. Цікаво, скільки грошей вбухав Кондратьєв на всю цю красу? І коли це уподобання чоловіка так змінилися? Раніше він завжди висміював таких "красунь". Хоча... Я, мабуть, просто погано цього чоловіка знала. Та й, зрештою, яке мені діло до його пасії. Наша з ним історія давно закінчена. І якщо йому подобаються такі дівчата... Це його проблеми. А супутниця Кондратьєва, окинувши мене нищівним поглядом, надула пухкі губки.

- Андрюша, ми ще довго стоятимемо на цьому сонці? - Пропищала вона, смикнувши його за руку. - Ти мені обіцяв вечерю у ресторані. Чи забув? І взагалі... - І...договорити ця красуня не встигає.

- Тату, подивись який він гарненький! - Оля з радісним криком вибігає через мою спину з Олежкою на руках. - А які у нього очі!