Розділ 67

" Це буде найромантичніший і незабутній вечір. Обіцяю тобі, моя найбажаніша і найулюбленіша дівчинка."

Варто мені згадати слова Антона, кожне з яких було сповнене любов'ю та ніжністю, і на моїх губах з'являється щаслива посмішка. А всередині спалахують яскраві феєрверки з неймовірних почуттів та емоцій.

 Та я взагалі зараз почуваюся тією юною дев'ятнадцятирічною дівчиною, яка з трепетом чекала першого побачення. А серце, так само як і тоді, б'ється в такому шаленому ритмі, ніби вже готове вискочити з грудей і бігти на зустріч із найбажанішим і найулюбленішим чоловіком.

І, якщо чесно, то я вже починаю шкодувати, що вирішила сьогодні влаштувати день трудотерапії. Ну, реально, як тут можна зосередитися на документах та потокових справах, якщо всі думки поруч із ним, моїм Левченком. А тіло досі зберігає тепло від дотику його рук. На губах я все ще відчуваю смак його губ і вони горять від гарячих поцілунків мого чоловіка. 

І так, я тепер точно знаю, що вчинила правильно, вибачивши Антона. Я дала ще один шанс не лише йому, а й собі. І тим почуттям, які, незважаючи ні на що, як і раніше, живуть у моєму серці. 

- Руслано, можна до тебе, - моє витання в хмарах перериває стукіт у двері та стривожений голос Дениса.

А буквально за секунду і сам хлопець практично вривається до кабінету. І судячи з його очей, які палали гнівом...

- Руся, вибач, я не хотів зайвий раз турбувати тебе, але тут цей... Гладун приперся. Я відразу не став загострював обставини, хоча Антон і сказав не пускати його в ресторан. Але ж ти знаєш цього гада. Йому за щастя скандал вчинити, щоб зіпсувати нам репутацію. Та й він, начебто, просто збирався повечеряти. Сів за столик, щось там у меню роздивлявся. А потім... Загалом добре, що я за ним все-таки вирішив простежити. І ми з охоронцями встигли перехопити його на дорозі до твого кабінету. Так цей гівнюк тепер загрожує викликати поліцію за те, що ми не пускаємо його" до власниці ресторану,  щоб висловити претензії до обслуговування клієнтів ", — з роздратуванням видихнув Денис. - А я, як на зло, ще й до Антона не можу додзвонитися. Хоча він буквально пів години тому мені дзвонив, сказав, щоб я... Хоча добре, не важливо. То що з цим недоумком робити? Може нам і справді поліцію викликати? Скажемо, що він почав бушувати й...

- Ні, Денисе, не треба поліцію викликати, - рішуче перервала я хлопця. - Знаючи характер нашого "друга"... Цей гад все одно викрутиться. А нам чергові неприємності зовсім не потрібні. До речі, може й добре, що ти не зміг зв'язатися з Антоном. Бо після їхньої останньої зустрічі... Загалом, якось упораємося самотужки. Дай мені пару хвилин налаштуватися і нехай заходить цей обурений і ображений відвідувач. Так і бути вислухаю його претензії.

- Руся, я не впевнений, що це гарна ідея. Хто його знає, що в голові цього неадекватного товариша, — з тривогою глянув на мене Денис. - Може, ми з хлопцями потихеньку виведемо його через чорний хід.

- Ага, і Гладун просто так запросто заспокоїтися і дасть вивести себе з ресторану. Та ти й сам прекрасно розумієш, що він такий скандал вчинить. Якщо йому вистачило зухвальства після того, що сталося знову прийти сюди... Ой, відчуває моє серце, що цей гад знову намагається затіяти чергову гру. Тільки от я зовсім не розумію... Добре, думаю зустрітися з ворогом, щоб хоч трохи розуміти його подальші плани, набагато краще, ніж ховатися від нього і чекати на черговий, несподіваний удар у спину. Тим більше ти й хлопці будете поряд. Тож, мені нічого боятися, — заспокійливо посміхнулася я Денису.

І ось чесно, прийнявши остаточне рішення зустрітися з Микитою, я відчула як страх і тривога, які знову з'явилися в моєму серці, неначе притихли. Ні, вони не зникли зовсім, а ніби причаїлися в найдальших куточках. А замість них у моєму серці з'явилася рішучість та непереборне бажання поставити на місце злобного монстра, який чомусь вирішив, що має право грати з людськими долями.

Денис пильно подивився в мої очі та, мабуть, побачивши в них рішучість і відображення всіх тих вибухових почуттів та емоцій, які вирували всередині мене, кивнув.

- Добре. Роби так, як вважаєш за потрібне. Але давай відразу домовимося – найменша агресія з боку цього гада і ти...

- Верещатиму так, що у вас з хлопцями вуха позакладає. Хоча ні. Спочатку вчеплюсь у його фізіономію, а потім уже почну верещати. 

- Ну, судячи з твоєї хижої посмішки, настрій у тебе і справді бойовий, - посміхнувся Денис. - Але все одно пам'ятай - ми поряд. Ну, що, я тоді пішов за нашим незадоволеним клієнтом?

- Ну, так. Настав час вислухати його претензії, — кивнула я і розпливлася в наймилішій посмішці. - Все-таки ми пристойний заклад та поважаємо своїх клієнтів.