Розділ 66

- Ти все ж таки хитрий маніпулятор, Левченко, - хмурить брови Руслана, але водночас у її очах спалахують лукаві іскорки.

- Так, дитинко, ось зараз я нічого не зрозумів. Ми ніби помирилися. Чи в тебе ще лишилися до мене якісь претензії. Так ми можемо обговорити їх, — усміхаюся я, обіймаючи дружину і ніжно торкаючись своїми губами до її губ.

– Кажу ж – хитрий маніпулятор, – шепоче мені в губи Руся, відповідаючи на мій поцілунок.

А я відчуваю тепло її тіла, яке знову розслаблюється та беззастережно підкоряється моїм рукам. Відчуваю ніжність її губ, які тремтять від моїх спочатку ніжних, а потім наполегливіших поцілунків. І мене знову накриває хвилею з неймовірних почуттів та емоцій. Вона моя. Моя єдина, найбажаніша і найулюбленіша дівчинка відповідає на мої ласки та дотики з неймовірною віддачею, розчиняючись у моїх обіймах. А я ловлю кожне її зітхання, чую, як сильно б'ється її серце і... 

Я міцніше стискаю Руслану у своїх обіймах і ми знову кружляємо в найпристраснішому, нестримному, але водночас ніжному та чуттєвому танці кохання. І я точно знаю, що більше ніколи не випущу мою кохану дівчинку зі своїх обіймів. Більше ніколи не принесу їй біль та розчарування. Тому що я кохаю її більше за життя. І не уявляю своє життя без неї.

А щодо хитрого маніпулятора... Ну, так, каюся. Довелося трохи схитрувати, щоб залишитися наодинці з моєю Русею. Але, до речі, дідусі та бабусі з величезною радістю забрали дітей. А Максимка та Ліза взагалі верещали від захоплення, коли дізналися, що знову поїдуть на дачу. Тож нехай я й хитрий маніпулятор, але...

- Кохаю тебе, моя дівчинко! І я тебе кохаю! - одночасно видихаємо ми з Русею, вибухаючи вогняним, яскравим феєрверком.

І заради цих неймовірних почуттів та емоцій я готовий віддати все на світі. І навіть своє життя.

**********

– Русь, ну, ось яка робота. Ми ж домовлялися, що проведемо весь тиждень удвох і...

- Коханий, так я й не відмовляюся від своїх слів, - розпливається в наймилішій посмішці Руся та обвив мою шию, ніжно торкається своїми губами моїх. - Ось тільки сьогодні трохи попрацюємо, а потім я вся твоя.

Ну, ось, і що ти робитимеш з цим шкідливим дівчиськом. І головне знає як швидко заспокоїти мене. Ще хвилину тому я реально починав злитися за її спонтанне рішення перервати нашу короткочасну відпустку. А тепер не можу стримати задоволеної посмішки.

- Звучить багатообіцяюче, - хриплю я, обіймаючи Руслану. - І одразу ловлю тебе на слові - один день. Я надто скучив за тобою, дитинко. І не збираюся втрачати дорогоцінні дні, коли ми можемо побути вдвох.

- Обіцяю – один день. До того ж у нас попереду ще чотири дні. Здається, наші батьки та діти не особливо поспішають повертатися до галасливого міста.

- Повністю розумію та підтримую їх. Все-таки на природі краще. Ліс, річка, свіже повітря. До речі, про природу, — загадково посміхнувся я. - Може, ми після роботи поїдемо на наше улюблене місце. Пам'ятаєш, як на першому побаченні...

- Зоряне небо, місяць і яскраві вогні міста біля наших ніг, - замріяно промовила Руся, а в її смарагдових очах спалахнули яскраві вогники.

- І тільки ти і я, - тихо промовив я, накриваючи її губи своїми губами.

- Я хочу, щоб вже настав вечір, - посміхнулася Руслана, коли ми з великими труднощами відірвалися одне від одного. - Але... спочатку продуктивно попрацюємо. 

- Ну, ось, взяла і зруйнувала весь романтичний настрій, - пробурчав я, награно  нахмуривши брови.

- А якщо так, - Руся підвелася навшпиньки й ніжно доторкнулася своїми губами до моїх губ. - Вибачення прийнято?

- Ну, я подумаю, - задумливо промовив я. 

- Так, Левченко, не нахабній. Між іншим...

- Все, все, дитинко. Вибачення прийнято, — усміхнувся я, притягуючи до себе дружину. - І я обіцяю, що тебе не розчарую. І це побачення буде не менш романтичним, ніж перше. Тим більше я тобі винен...

Я відчув, як Руслана напружилася і подумки дав собі гарний такий потиличник. Так, ми начебто змогли пережити цей непростий період у нашому житті й Руся пробачила мені. Але ж я розумію, що моя зрада залишила в її серці глибоку рану. І не знаю скільки потрібно часу, щоб вона перестала кровоточити та зажила, якщо це взагалі можливо.

- Пробач. Пробач мені, моя дівчинко, — тихо промовив я, дбайливо обіймаючи дружину. - Я не мав нагадувати...

- Ти ж не спеціально, - прошепотіла Руся, довірливо пригорнувшись до мене. - Але тепер тобі справді треба постаратися, щоб цей вечір був незабутнім.

- Це буде найромантичніший і найнезабутніший вечір, - з полегшенням видихнув я, міцніше притискаючи її до своїх грудей. - Обіцяю тобі, моя найбажаніша і найулюбленіша дівчинка.