Розділ 9

- Мамо, можна до тебе? 

Я прокидаюся від того, що хтось трясе мене за плече. У напівтемряві кімнати намагаюся зрозуміти, що відбувається. 

Примружуюсь, у голові дрімуча вата. Машинально погладжую ручку Лекси, яка сьогодні зі мною спить. 

Розлютилася на батька, зажадала як плату спати зі мною. Малятко любить це, але можливість буває рідко.

Сьогодні - той самий випадок. Після всього я спати в одній кімнаті з чоловіком не збираюся. Маку вистачило совісті піти в гостьову. Хоч на цьому спасибі.

Чи це він вирішив так свою Нюту підтримати, з нею залишитися? Плювати. Абсолютно плювати. 

- Ти ж не спиш? - невинно уточнює Тоха. - Мені нудно.

- Тош, - я тягнуся до мобільного. - Дві години ночі. Тобі не нудно має бути, а сонно.

- Так можна з тобою?

- Звичайно. 

Я відсуваю край ковдри, син забирається на ліжко. Влаштовується поруч із сестрою, смикає трохи на себе подушку.

Я дивом заснула ввечері. Виснажила себе думками, від втоми просто вирубило. Тепер знову не виходить.

Дивлюся у стелю. Слухаю розмірене дихання дітей. Часто моргаю, намагаючись прогнати чортові сльози. 

- Мамо, - тихенько кличе син. - А я тепер тата маю не любити?

- Ні, - я зітхаю, заглушаючи схлип. - Ти можеш відчувати все, любий. Що хочеш. І ніхто не може тобі вказувати. Тато твій тато, нічого не змінилося.

- Але він обдурив. Обманників не люблять. Аська сказала, що він зрадник. А ти сама говорила, що з такими спілкуватися не можна.

- Я знаю, Тош, але... Це складно. 

- Усі ви дорослі складні. Чому не можна як у стрілялках? Усі правила заздалегідь знаєш. Зробив неправильно - відразу навиліт. І жодних складнощів. 

- Згодна. Життя з правилами було б набагато простішим. Але їх немає, милий. Іноді люди роблять погані вчинки.

- Але вони ж самі не погані?

Я не знаю, як відповідати на таке. Син має рацію. Мені дуже знадобилися б якісь правила!

- Я просто думав, мам, - продовжує Тоша. - Я на тата сильно злюся. Тому що він тебе образив! Але якщо я раптом почну менше злитися - тобі буде неприємно?

- Сонечко, - тягнуся, зариваючись пальцями у волосся сина. - Я не буду ображатися. Справді. Це нормально, що ти любиш тата. Усе добре.

- Знайшов кого любити, - фиркає з боку дверей Ася. - Мені не спиться.

Я посміхаюся, коли донька теж забирається до мене. На великому ліжку всім вистачає місця. 

Хочеться розридатися.

Не через зраду чоловіка. А які в мене чудові діти. Без них мені було б складніше все пережити. 

А так...

Подумаєш, чоловік притягнув додому нагуляну дочку та її пса. Подумаєш, зраджував мені стільки років. Або кілька місяців - справа це не змінює.

Подумаєш, що чотирнадцять років кохання псу під хвіст.

Нічого. Люди й не таке переживають.

Але в грудях болить не менше.

Начхати. Вранці буде новий день. Вранці буде легше.

Тільки ранок починає з криків.

Я прокидаюся на самоті. Прислухаюся до шуму внизу. Я підскакую, на ходу натягую поверх піжами шовковий халат.

Місце битви - кухня.

- Мам, вона мій пиріг зжерла! - тицяє пальцем Тоша. - І шоколадки. Подивися на неї!

Аня ляскає віями, переводячи погляд на розкидані фантики. Усе її обличчя вимазане шоколадом. 

Дівчинка стискає в пальчиках надкушену цукерку, дивиться розгублено.

- Макар сказав, що можна, - видихає злякано. - Що я можу взяти трохи. 

- Трохи - це не все, - закочує очі син. - Мамо, подивися на неї. Уся замурзана. 

- Тош, давай не будемо ображати інших. Так не можна, - суворо вимовляю я. - Добре?

- Ну вона ж замазура! Це моє!

Тоша смикає на себе тарілку із залишками пирога. Дивиться невдоволено, його губи починають тремтіти.

Син шморгає носом. Великий, щоб плакати через пиріг, але йому прикро. Тому я заспокоюю, що все добре. Обіцяю приготувати ще.

Тим паче що вчора ввечері ми встигли з'їсти більшу частину.

- Пробач, - шепоче Аня. Простягає недоїдену цукерку. - Ось. Мені шкода. Мир?

- Ти її обслинила, замазура!

- Милий, - я сідаю навпочіпки, дивлюся знизу вгору. - Ми не ображаємо нікого. Навіть якщо нам хтось не подобається або образив. Будь ласка, давай не будемо лаятися?

Так складно зберігати баланс. Щоб раптом Тоша не подумав, що я захищаю і приймаю сторону Ані. 

Але й поводитися так теж не можна. Я не хочу, щоб син у майбутньому виріс злим і вихлюпував емоції лише образами.

- Гаразд, - погоджується Тоша. - Але нехай не чіпає мої речі! Зрозуміло?!