Розділ 8

В Ані густі довгі вії. Зараз, коли я так близько до неї, це помітно дуже добре. Темні волоски злітають угору, плавно опускаються вниз. 

Дівчинка невинно плескає віями, дивиться на мене чесно-чесно.

А я ні краплі не вірю.

Не дарма ж вона його татом збиралася назвати! 

- Ніколи не бачила? - перепитую. - Чи нещодавно? Це дуже важливо.

- Чому? - дівчинка хмуриться серйозно. Зовсім як Макар. 

- Ну, Макар загубив десь дуже важливу річ. І ми подумали - раптом у тебе вдома? 

До чого ти докотилася, а?

П'ятирічній дитині брешеш і використовуєш у своїх цілях. 

Але я повинна знати. Заради власного заспокоєння. Отримати правду. Якщо не вірність, то хоч чесність я заслужила. 

- Ні, - впевнено відповідає дівчинка. - Він у нас не був. Я його не бачила. Правда! 

- Раз правда, - киваю, усміхнувшись. - Тоді гаразд. А тобі не страшно?

- Страшно?

- Адже тебе відправили з незнайомим чоловіком кудись. Чому ти тоді поїхала з ним?

- Бо мама так сказала. Щоб я поїхала з Макаром і була слухняною. Коли мама каже - я роблю. Я слухняна! Маму не можна розчаровувати. 

- Добре. Я зрозуміла. Ти дорогу назад сама знайдеш? Тоді біжи куди треба.

Аня відлітає у вбиральню одразу ж, немов тільки мого дозволу чекала. Я видихаю, розтираючи обличчя. Почуваюся жахливо.

Ніби тут дитину катувала, а не поставила кілька запитань. Ясно лише те, що нічого не ясно. 

Крім того, що Аня дуже розумна дівчинка. Говорить чітко і навіть трохи по-дорослому. 

- Мам! - кличе Лекса, і я одразу ж поспішаю до неї. - Дивись!

- Дивлюся, - сідаю поруч на теплу підлогу. - А куди ми дивимося?

- На пироги. Красиві, правда? 

- Звичайно.

Поруч сидять Тоха і Настя. Зазвичай вони швидко збігають до себе, але сьогодні тримаються разом. Спостерігають за тим, як здіймається тісто в духовці. 

Лекса забирається до мене на коліна, а старша донька вкладає голову мені на плече. Тоха просто тулиться до боку.

Так і сидимо. Поруч із теплою духовкою, сховавшись за кухонним острівцем. За вікном вітер шумить, завалює все снігом. 

Мої хороші.

Усім нам складно.

Якби я тільки могла - я б увесь їхній біль на себе забрала. 

- Я вас люблю.

Я це часто повторюю, намагаюся показувати. Для мене важливо, щоб діти це знали. Я прийму їх будь-якими, дуже сильно люблю.

Можливо, компенсую. Те, чого мені самій не вистачило в дитинстві. Мої батьки найкращі. Дуже хороші, турботливі. І завжди допоможуть із малими, підстрахують.

Просто я не відчувала ніколи, що до них можу по допомогу звернутися. Полають, покарають, нотації прочитають. Проблему вирішить тато, але при цьому мізки винесе. 

Навчилася справлятися сама. А потім поруч з'явився Макар. Який усі проблеми на себе вивантажив. Адже сам узяв на себе все. Дозволив перестати бути сильною. Розслабитися.

Тепер ось знову самій треба. 

Тому й зараз не поспішаю телефонувати батькам, скаржитися на Макара. Сама все переварю, розберуся. Потім уже повідомлю.

Голосінь я зараз не витримаю.

- Ти найкраща, мамо, - Настя обіймає мене. - Найкласніша, знаєш?

- Най-най? - уточнюю з усмішкою. - І навіть крутіша за Катькину маму, яка вас на пейнтбол відвезла?

- Набагато крутіше.

Цілую доньку в маківку. Після - решту. 

Ще один заскок із дитинства. Не дозволити дітям сумніватися, що я всіх їх люблю однаково. 

Я не впевнена, скільки саме минає часу. Але добре так. Спокійно. Знаходжу свою рівновагу в цьому хаосі.

Поки спокій не перериває Макар.

- Ви чого тут? - Мак смикає щокою, розглядає нас. - Ховаєтеся?

- Краще б ти ховався.

Фиркає Настя, підскочивши. Бере на руки молодшу, а Тоха за ними змінює. Страйк триває.

З одного боку, я рада, що діти на моєму боці. Це дуже цінно.

З іншого... Адже він їхній батько. Важлива фігура в житті будь-якої дитини.

Я теж підводжуся. Підходжу до мийки, вмикаю воду. Планую розібратися з брудним посудом, аби зайняти чимось руки.

А миття посуду завжди мене заспокоювало.

- Нюта сказала, що з тобою базікала, - приголомшує Мак. - Ксю, ти її не чіпай. Хочеш запитати - у мене уточнюй. Я брехати не буду. Але дитину не вплутуй у наші сварки.

- Добре, що ти можеш. Вплутувати. На Лексу кричати можна, так? Тільки твоя прекрасна Нюта має бути захищеною!

- Перед нею я перепрошу. Моя вина, я знаю. І шкодую. Але Нюта тут ні до чого. Я сам дав іграшку. Вона думала, що можна.