Розділ 7

Вдих. Видих.

Усередині мене кипить злість. 

Не хотіла мене турбувати, значить? 

Кров пульсує у скронях, варто почути ім'я цієї гадини. І вистачило ж нахабства мені зателефонувати. 

Я стискаю пальцями край столу, утримуюся на ногах. Здається, світ починає хитатися.

Цікаво, скільки ударів можна витримати, поки не почнеш ламатися?

- Мам? - стурбовано шепоче Настя.

- Нічого. Я відійду.

Ледве ворушу губами, натягуючи на себе посмішку. Відходжу трохи далі, щоб діти не чули цю розмову. Їх і так достатньо сьогодні струснуло.

Чудова гадюка Лара, значить, вирішила з'явитися.

Цікаво. 

- Ви ще тут? - летить запитання через динамік. Голос у неї солодкуватий, тихий. Бісить.

- Яка мета дзвінка? - постукую нігтиком по телефону, збираюся з думками. - У рекламі не зацікавлена. Від вас нічого не треба. 

- Ні, я ж... Лара. Лариса. 

- Угу. Лара-Лариса, все ще не зацікавлена у вашій продукції. Може, на вторинному ринку розмістите? Є відчуття, що вам піде. Вживане і все таке. 

- Я не розумію.

Куди вже тобі. 

За голосом і манерою мови там дівчина-малолітка. Двадцять п'ять, не старша. І це так, накинувши вік Ані.

На молоденьких потягнуло, Мак?

Ну звісно.

Куди мені у двадцять сім було змагатися з ледь повнолітньою дівкою. Тут, звісно, до статусу чудової не дотягнеш. 

- Я просто... - робить нову спробу. - Я з приводу Нюти.

- Це хто? - вмикаю режим незнання. - Не знаю таких. 

- Ем, - зависає. - Ви дружина Макара?

- Так. Давай ближче до справи, я зайнята. 

- А він ще не повернувся? Ой.

- Ні, повернувся. То що там такого важливого? У мене тут сімейна вечеря, ти відволікаєш.

- Зачекайте. Але... Макар повернувся один? З ним мала бути дівчинка.

- Ні. Не було нікого. Якщо це все, то я піду. 

Я скидаю виклик, поки в слухавку летять істеричні запитання. Задоволення особливого не відчуваю.

Але усмішка сама лізе на обличчя. Лара хотіла мене вибити з колії? Остаточно добити, вколоти?

Ну, нехай тепер подумає. Що зв'язуватися зі скривдженими дружинами не найкращий варіант. 

І ні, мені її ні краплі не шкода. Лікується вона там? Нехай лікується, тільки окремо від усіх. І не лізе зі своїми дзвінками й тоненьким голоском.

Чомусь мене Лара не жаліла. Ні коли в ліжко до чужого чоловіка лізла, ні коли зателефонувати вирішила. 

- Ну що ви тут? - з напускною наснагою повертаюся до дітей. - Настюш, у тебе чудово виходить. Будемо у форму укладати?

- Мгм, - підтискає губи донька, але киває. - Давай.

- Алексо, допомагати будеш?

Молодшенька з радістю киває. Ми переносимо форми на кухонний острівець, укладаємо розкачане тісто.

Саша закидає начинку, краде і яблука з цукром, і варення. Тоха фукає, бачачи, як малятко облизує ложку. Видаю йому нову. 

Терапія так собі, але найкраще, що я змогла придумати. У підсумку діти явно розслабляються, трохи жартують між собою. 

Син вихоплює запотиличник від Насті, кинувши перед цим у неї сире тісто. Зав'язується невеликий переполох, коли діти один одного штовхають.

Баночка із залишками варення летить униз, розбризкуючи солодкий сироп по кухні. 

- І хто це буде прибирати? - усміхаюся, схрестивши руки на грудях. - Це явно не я. 

- Не я! - Алекса регоче, повторюючи. 

- Це Тоха почав! - щипає того Настя. - От нехай дурні й прибирають.

- Дурепи теж із прибиранням впораються. Вгадаєш, хто тут дурна? 

- Гей! Народ, брейк. Обидва прибирайте. Я повернуся за кілька хвилин. Щоб було чисто. Зрозуміло?

Приречений зітхання "ага" викликає тепло в грудях. Мене тішить, що діти все такі ж самі. Поки приголомшливі новини не сильно на них вплинули.

Йду, зробивши жест "я стежу за вами". Мені потрібно розібратися з багатьма речами до того, як можна буде виїхати. 

Забронювати відпочинок десь, винайняти квартиру на перший час. Попередити начальника, що мене завтра не буде.

Поки снігопад закінчиться, поки хоч трохи розчистять дороги...

І з графіком перед Новим роком теж розібратися потрібно. До тридцять першого я маю виходити на роботу. Але хочеться з дітьми рвонути кудись якомога далі. 

Просити екстрену відпустку теж не хочеться.

Я і так у шефа на особливому рахунку. Працюю півдня, часто вискакую на лікарняний, коли діти хворіють. Завдання виконую з дому, але все ж таки.