Розділ 6

Я лізу на інші сайти, перевіряю прогноз погоди. Хочу побачити, що скоро закінчиться все, і я зможу виїхати. 

Але кожен сайт вганяє в тугу тільки сильніше. Очікується сильний снігопад і ожеледь до ранку. 

Адже батьки попереджали про це, хотіли швидше виїхати, проскочити, поки не замело. А я не встигла.

Я добре воджу, сама б спокійно сіла в машину. Але дітьми ризикувати не збираюся, навіть за найкращих погодних умов.

І самій помирати не хочеться.

Тільки не через те, що мій чоловік негідник!

- Що? - Мак схрещує руки на грудях, дивиться з викликом. - Я і в поганій погоді винен?

- Ні, винна я! Пиляла тебе так, Дубінін, що аж стружка летіла. Ось і сніг повалив, за компанію! 

Скрикую, шукаю поглядом, що б таке штовхнути. Чоловіка дуже хочеться! За все. 

За зруйновану сім'ю.

За зраду і біль.

За Алексу, яку він її образив.  

За те, як поводиться зараз. Коли на його тлі я себе істеричкою відчуваю. Не можу емоції виплеснути, людяна стіна чоловіка їх тут же гасить. 

- Якщо доведеться, я тебе силою замкну, - попереджає Макар, поглядаючи на вікно. - Але ти в таку хуртовину нікуди не поїдеш. Не вистачало, щоб у якийсь яр з'їхала, поки до міста доберешся. 

- Краще б ти поїхав і кудись з'їхав, Дубінін. 

- Мене не шкода, розумію. А Нюту теж? Ти настільки безсердечна стала?

- Про неї не я маю турбуватися. У неї мама є. З якою всім чудово.

- Ксю...

- Що?! Ну, що ти стомлено зітхаєш?! Я маю зрадіти на твій сюрприз? Очі заплющити?! Або удати, що мріяла ще про одну доньку? Слухай, а твоя дівка сильно хворіє?

- Лара не моя. І я без поняття. До чого тут це?

- Ну а що? Хворіє, за дитиною дивитися не може. Давай ми взагалі в себе Аню поселимо, а? Удочеримо, чого б ні. Ти явно на це розраховував! А потім і Лару притягнемо, вона ж хвора, жалість має викликати. І заживемо великою щасливою шведською сімейкою!

Я переходжу на ультразвук. Мене трясе. Мої нерви - оголені підрізані дроти. Спалахують від будь-якого дотику.

Я намагаюся думати про те, що розповідали психологи. Недарма ж курси різні слухала. Але зараз це не працює.

Усвідомленість, важливість розмов. Слухати одне одного і все таке. Я вже наслухалася! 

Виявилася дружиною гримзою та істеричкою!

- Усе сказала? - холодно відрізає Мак. - Чудово. Закінчуй із цією нісенітницею. Ти навмисно намагаєшся викрутити все і подати якомога гірше. Я розумію. У тебе емоції. Але не обов'язково все доводити до абсурду.

- До абсурду довів ти, коли притягнув сюди свою... 

- Я знаю. Просто не гарячкуй. І дай з усім розібратися. І Нюту не чіпай. Їй складно в новій обстановці. 

- Їй складно? А нашим дітям, Маку? Їм не складно?

- Після того, що ти влаштувала? Так, складно. Але все буде нормально. Ми все пояснимо. Вони зрозуміють, що батьки лаються. А про Нюту їм знати необов'язково. 

- Правда? Думаєш, вони самі не розуміють, що відбувається? Ти накричав на Алексу, довів її до сліз. Вони відчувають, як усе змінилося. Настя точно здогадується, досить доросла. Може, ми для Ані чужинці. Але вона для нас - теж. Дітям - нашим дітям, Мак - теж зараз потрібна підтримка. 

Я не знаю, як про таке говорять взагалі! Найменше я хочу скидати новину про іншу дитину на них подібно до бомби. 

Це може почекати. Поки не знайду хоч якісь поради, як чинять у таких випадках.

Мені плювати, якщо це остаточно підірве авторитет Мака. Якщо діти від нього відгородяться. 

Але не плювати, якщо це ранить самих дітей. 

- Загалом, Дубінін, до ранку ми залишимося, - повідомляю, закінчуючи ці сварки. - Але не чіпай мене або дітей. Не попадайся мені на очі. І свою дочку теж в ідеалі сховай. 

- Їй п'ять, Ксюш. П'ять років. Я зробив жахливу помилку. Ти ненавидиш мене заслужено. По мені можеш бити скільки завгодно. Але її не карай. Все, про що я прошу. 

По мені, мабуть, теж можна. Бити, лупити. Ранити.

Мене зовсім не шкода. 

Я відкриваю рот, але випалити нові звинувачення не встигаю. З боку кімнати лунає оглушливий тріск.

Аня. 

Яку чоловік залишив у кабінеті одну.

А тепер поспішає перевірити, що сталося. Я теж іду. З надією, що дівчинка розбила щось дуже дороге і цінне.

Макар все одно лаяти не буде, зате хоч якось заплатить за скоєне.

Аня стоїть у центрі кімнати, навколо осколки від розбитої вази. Зі звичайного магазину. Шкода. Там поруч дорогі фігурки стоять. Їх би можна було розбити. І осколків менше. 

- Я не хотіла, - дівчинка часто плескає віями, на очі накочуються великі сльози. - Я випадково! Дуже випадково. Пробач-пробач-пробач.