Розділ 3

- Та що у вас тут відбувається?! - заводиться старша донька.

Я не хотіла з'ясовувати стосунки при дітях. Щоб вони спостерігали за тим, як ми з Макаром лаємося і про розлучення говоримо.

Хочеться вберегти малюків, захистити їх. Вони не повинні бачити, як мама їхньому батькові шию ламає. 

- Тату?! - наполегливіше кличе Настя. - Що сталося?

- Нічого, - відмахується чоловік, а потім похмурнішає. - Ась, ти що з волоссям зробила?

- Ой. А я до себе піду! Ви тут лайтеся, а в мене справи, ага.

Донька ховає пасмо, пофарбоване в рожевий, яке так яскраво виділяється на тлі темного волосся.

Поспішно тікає, захопивши Тошу. Алекса зривається за ними слідом, забувши про те, що щойно плакала. 

Вони готові один одного придушити в хороші дні. Але в погані... Один за одного горою. Що дуже гріє мені серце.

Різниця у віці в дітей невелика начебто, але для дитини чотири роки - ціла прірва.

Насті тринадцять.

Тоші дев'ять.

Алексі п'ять.

Усі знайомі сміялися, що ми з графіка вибилися. Уже як рік маємо няньчити нову ляльку, щоб зберегти розрив у чотири роки. 

Але Макар із цим упорався. 

Похерив графік, але нову дитину заробив. 

- Ти знала? - чоловік переводить на мене похмурий погляд. - Що вона збирається волосся зіпсувати?

- Маку, а ти стрілки не переводь, - моментально заводжуся я. - Ти ось зараз ні слова проти сказати не можеш. Зрозумів? На твоєму тлі я хоч Тошу з парашута стрибати відпущу - ти критикувати не можеш. 

- Серйозно? Як це пов'язано, Ксюшо? Вони все так само мої діти.

- Справді? Твої? Ні, Маку, вони мої діти. А ти щойно яскраво показав, що свою Нюту будеш ставити вище за них. 

- Тому, що насварив Алексу? Не можна бути жаднюгою, Ксюш, ми давно цього вчимо доньку. Потрібно ділитися, а не влаштовувати істерики. 

- Чуже без дозволу теж брати не можна! 

- Я їй дав. Зрозуміло? Я дав їй іграшку, дозволив погратися. 

Я втягую побільше повітря, всередині іскрить від бажання запустити чимось у чоловіка.

Я не можу зараз адекватно говорити. Не можу! Хочеться кричати, щоб перекрити те, як ниє в грудях.

А потім зібрати речі. Виштовхати чоловіка, виїхати самій. Не знаю. Просто забратися від Макара якомога далі. 

Обираю перший варіант. 

- Аня, - звертаюся до дівчинки через силу, чухаю ніс. - Іди... Ти вже бачила будинок? 

Дівчинка хитає головою, притискається до скла спиною, з цікавістю розглядаючи мене.

Я - її. Не можу вгамувати хворобливу цікавість.

Вона копія мого чоловіка.

У принципі, як і всі мої діти. Жорстока реальність життя, де від мене дістався тільки колір очей. І то, одній Настусі. Хоч якась радість.

Це зараз Тоша і Алекса світловолосі. А після теж потемніють.

А мої страждання під час вагітності та пологів - даремно.

- Маку, відведи її в гостьову, - змушую себе подивитися на чоловіка. - Дай планшет, увімкни мультики, без різниці.

- Навіщо? - насторожується чоловік.

- Або залиш, якщо хочеш поламати дитині психіку. Тому що я стримуватися не збираюся. 

- Зрозумів. Отже, адекватної розмови не буде. 

- А ти на неї сподіваєшся?!

Я закипаю з новою силою. Тільки трохи заспокоюся, а знову хочеться вчепитися в обличчя чоловіка кігтями.

Пальці тремтять, коли я набираю повідомлення Насті. Прошу її ввімкнути музику нагорі. Потрібно чимось заглушити звуки.

Потім я з ними поговорю. Усе поясню, спробую підібрати слова. Але для початку потрібно з чоловіком домовитися. 

- Ти їхати збираєшся? - схрещую руки на грудях, коли повертається чоловік. - Я з тобою під одним дахом жити не буду. Або тоді ми їдемо. 

- Ми?

- Я дітей із тобою не залишу, Дубінін! Уже спостерігала, як ти поводишся. Хочеш, щоб вони страждали, поки ти улюблену Нюту втішаєш?

- Чорт. Тут я перегнув, добре. Я перепрошу перед Алексою. Моя вина, я дав іграшку. 

- А що, на іграшки Ані твоєї не вистачило? Жадьбою став, Дубінін?

- Ксюша. Мені три години тому повідомили про все. Я вже їхав додому, коли дізнався. Лару забрали в лікарню, на якусь операцію. Близьких немає, якщо я Нюту не заберу, то вона в дитбудинок піде. Тому зібрав її речі поспіхом, що побачив, і приїхав сюди.

- Відразу мене ощасливити?

- Не розумію я вас, жінок. Сказав - мудак. Не сказав би - все одно мудак. Що мені в такій ситуації робити було?

- Не. Зраджувати!