Розділ 2

- Не смій!

Я тигрицею кидаюся за чоловіком, перехоплюю його на середині сходів. Біля входу вже шуміла малеча. 

- Не смій, Маку, - мружуся зло. - Свої проблеми вивалювати на моїх дітей.

- Наших, - поправив мене чоловік.

- Саме так. Наші діти. Зі своїми - розбирайся як хочеш. Але наших не вплутуй. Не смій їм нічого розповідати. Вивалити новини, ніби вони тільки й чекають, коли батько притягне додому позашлюбних дітей. 

Усередині клекоче від болю й образи. Не тільки сама зрада роздирає кігтями серце. А те, як тепер поводиться Мак.

Байдуже і відсторонено. Я йому зовсім не потрібна?

Він казав, щоб обрав дітей. Хотів залишитися з нами. Тобто, з ними.

А я де в цьому бажанні?

Я хоч щось значу для чоловіка після всіх років?

- Мамо, ти де? - кричить старша донька. - Я цього байстрюка зараз вдавлю! 

- А от і не задушиш, - сміється Тоша. - Мене більше люблять. Тому що я єдиний син.

- Ти станеш єдиним мертвим сином. Мамо! 

Я важко зітхаю. Потрібно йти й розбиратися, поки діти одне одного не задушили. Вони бувають дружні за межами дому.

Але тут...

Три маленьких вершники Апокаліпсиса, які між собою воюють.

Але я з місця не можу зрушити. Дивлюся на чоловіка, не впізнаю. У голові вакуум. Тотальна прострація без розуміння, що робити далі. 

Як достукатися, якщо Мак зараз глуха стіна. 

- Настя, припини бити брата, - доноситься голос моєї мами.

- Я розуму йому додаю! - відгукується дочка, а через секунду верещить Тоша. 

- Тихо! - гаркає Мак, і в будинку миттю повисає тиша.

Для дітей він авторитет. Вони його завжди слухаються, поважають. А до мене бігають скаржитися, якщо з батьком домовитися не виходить. У нас із самого початку склалася така тактика. 

Батька треба поважати й трішки боятися, щоб мені було чим пригрозити, якщо діти бешкетують. А мене - любити та шукати підтримки. 

Цього в Мака не забрати. Він хороший батько. Завжди допомагав із дітьми. Був поруч, допомагав після роботи, замучений і втомлений. 

Цікаво, зі своєю доброю Ларою вони так само роблять? Він суворий, вона дозволяє?

Мене розриває суперечливими бажаннями. Вдарити чоловіка, накричати, наплювати на свідків.  

Миготить малодушна ідея. Підхопить свою сумочку і втекти, нехай Мак сам з усім тут розбирається.

Але дітей так просто не забрати. Буде тисяча запитань, істерики, розбірки. А залишити їх...

Ні за що. Я не подарую Макару такий шанс. Розповісти свою версію того, що відбувається, виставивши мене істеричкою.

Я абсолютно не знаю власного чоловіка. Де гарантія, що він не навішає локшини дітям, поки мене не буде?

- Доню, ну ти де? - невдоволено кличе батько. - Приймай десант. Нам уже час. 

- Іду, - відповідаю голосно. - Збирай речі, Макар. І їдь до своєї Лари, з якою тобі було чудово. Для дітей придумаєш чергове відрядження. 

Я швидко спускаюся, перестрибуючи через сходинки. У передпокої вже хаос. Валяється розкидане взуття, криво висять куртки. 

Батьки привітно посміхаються, побачивши мене. Почервонілі, щасливі. А мені хочеться кинутися до тата на шию, розридатися як маленька.

І поскаржитися на хлопчика, який мене образив.

Я цього, звісно ж, не роблю. Поруч діти, а я не хочу влаштовувати при них скандал. Лякати завчасно. 

- Усе добре? - мама обхоплює моє обличчя. - Виглядаєш занадто блідою. Захворіла?

- Ні, - я хитаю головою. - Потім усе розповім. 

- Як скажеш. Ми поїдемо, а то там сніг валить, не хочеться в аварію потрапити. Нам ще треба до твого брата заглянути. Бувайте, мої солодкі.

- Бувай, ба! Ну, ма!

Прощаються, а потім морщаться, коли я цілую їх у холодні щічки. Не можу втриматися. Мені потрібно зараз вловити хоч щось.

Повернути спокій. А поруч із дітьми тримати себе в руках виходить найкраще. 

П'ятирічна Алекса тулиться до мене, вимагає, щоб її взяли на руки. Вона важка, але не дарма ж я спортом займаюся.

Притискаю до себе дитину, стягую з неї шапку. 

Вдихаю, набираючись рішучості, щоб пояснити їм ситуацію. Підготувати до того, що або їхній батько з'їде, або я вдовою стану.

Але Настя мене випереджає: 

- А це хто?

Донька Мака тупцює на порозі, не наважується зайти. Дивиться на всіх злякано, притискаючи до себе цуценя.

- Оооо, - тягне Саша, крутиться в моїх руках. - Песик. Мам, пусти. 

- У нас поповнення? - фиркає Настя. - Ви вирішили, що трьох дітей мало?

Вона навіть не підозрює, наскільки близька до правди. Я смикаюся, не знаючи, як узагалі відповісти. Діти зацікавлено дивляться на мене, а я не знаходжу слів.