Він мовчав, і що довше тривала ця тиша, то темнішим ставав його погляд.
Я відчула, як разом із нею зростає моя впевненість.
Чоловік навпроти боровся не з огидою, не з відсутністю бажання й не з необхідністю змусити себе торкнутися мене. Він боровся із собою саме тому, що хотів торкнутися мене надто сильно.
Я наблизилася ще трохи.
— Ну що, майоре, — тихіше промовила я, — і далі зображатимеш благородство чи перестанеш удавати, ніби між нами нічого не відбувається?
Максим різко видихнув.
— Ти точно цього хочеш? — нарешті запитав він.
Ось тепер у його голосі не залишилося ані краплі насмішки. Я теж перестала усміхатися.
— Так.
Одне слово, вимовлене абсолютно свідомо. Цього виявилося достатньо.
Максим обхопив моє зап’ясток і на мить притиснув мою долоню до своїх грудей. Під пальцями шалено билося його серце, і це несподівано подіяло сильніше за будь-який комплімент. Такий упевнений, спокійний чоловік, який кілька годин тому обеззброїв мене раніше, ніж я встигла моргнути, зараз ледве стримував себе.
— Потім не кажи, що я тебе не попереджав, — тихо промовив він.
— Не скажу.
Максим підхопив мене на руки, і я машинально обвила його шию руками. Цього разу я навіть не подумала про свої сімдесят кілограмів, про те, наскільки важкою можу йому здатися, або про те, як моє тіло виглядає збоку.
Він ніс мене коридором, а я цілувала його, відчувала під долонями напружені плечі й розуміла, наскільки божевільним виглядає все, що відбувається. Вранці я була впевнена, що ввечері Артем зробить мені пропозицію. Кілька годин тому ридала через його зраду. А тепер чоловік, з яким мій батько колись збирався мене познайомити, ніс мене до спальні після того, як я сама практично змусила його перестати опиратися взаємному потягу.
Жодна нормальна людина не назвала б це розумним рішенням. Але вперше за весь сьогоднішній день мені було абсолютно байдуже.
У спальні горіло лише приглушене світло, і від цього все навколо здавалося ще нереальнішим. Максим обережно поставив мене на ноги біля ліжка, але майже одразу знову притягнув до себе.
Його пальці пройшлися по моїй спині, і я відчула, як тіло відгукується на кожен дотик. Усе те, що Артем кількома годинами раніше перетворив на джерело сорому, поруч із Максимом несподівано ставало просто частиною мене — м’якою, живою, жіночною.
Коли його погляд ковзнув по моїй фігурі, я все-таки напружилася.
Стара звичка.
Я надто добре знала цю мить, коли чоловік помічає складку на животі, надто широкі стегна чи щось іще, що потім мені доведеться ненавидіти в дзеркалі.
Але Максим дивився зовсім не так.
У його обличчі не було розчарування, в очах палало бажання.
— Не дивись на мене так, — пробурмотіла я, раптом зніяковівши сильніше, ніж за весь вечір.
— Як?
— Ніби…
Я не змогла договорити, але Максим зрозумів без слів. Його долоня лягла мені на талію, а погляд став серйознішим.
— Діно, ти дуже красива жінка.
Від простої фрази болісно стиснуло горло. Напевно, тому що сьогодні мені особливо потрібно було почути її від чоловіка, який хотів мене саме зараз, коли я сама почувалася найгірше.
— І дуже приваблива, — тихіше додав Максим. — Тому перестань дивитися на мене так, ніби я зараз маю знайти в тобі якісь недоліки.
Я не знала, що відповісти, тому просто знову його поцілувала.
Далі вечір розчинився в теплі, дотиках і відчутті, ніби хтось нарешті вимкнув у моїй голові голос Артема. Максим нікуди не поспішав і щоразу, коли я напружувалася, ніби чекала чергової оцінки, повертав мене до нього — поцілунком, долонею на талії, хрипким шепотом біля вуха.
І вперше за дуже довгий час я не думала про те, як виглядаю.
Не втягувала живіт.
Не шукала вигідного ракурсу.
Я просто дозволила собі відчувати.
За вікнами тривав лютневий вечір. Десь унизу люди виходили з ресторанів із квітами, машини повільно рухалися мокрими вулицями, на фасадах відбивалися рожеві й червоні вогні святкової реклами, але все це існувало ніби в іншому світі.
Тут були лише ми й надто багато напруження, що накопичилося за один день і нарешті знайшло вихід.
Пізніше я лежала поруч із Максимом, усе ще намагаючись заспокоїти дихання. Його рука лежала в мене на талії, а я дивилася в стелю й не могла вирішити, що саме сталося з моїм життям за останні кілька годин.
Максим першим порушив тишу.
— Віктор Андрійович мене вб’є.
Я повернула голову.
Він дивився в стелю з таким серйозним виразом, що я мимоволі засміялася.
— Ти ж поліцейський. Захищайся.
Максим скосив на мене погляд.