Зрада замість квітів

12.2

Він мовчав, і що довше тривала ця тиша, то темнішим ставав його погляд.

Я відчула, як разом із нею зростає моя впевненість.

Чоловік навпроти боровся не з огидою, не з відсутністю бажання й не з необхідністю змусити себе торкнутися мене. Він боровся із собою саме тому, що хотів торкнутися мене надто сильно.

Я наблизилася ще трохи.

— Ну що, майоре, — тихіше промовила я, — і далі зображатимеш благородство чи перестанеш удавати, ніби між нами нічого не відбувається?

Максим різко видихнув.

— Ти точно цього хочеш? — нарешті запитав він.

Ось тепер у його голосі не залишилося ані краплі насмішки. Я теж перестала усміхатися.

— Так.

Одне слово, вимовлене абсолютно свідомо. Цього виявилося достатньо.

Максим обхопив моє зап’ясток і на мить притиснув мою долоню до своїх грудей. Під пальцями шалено билося його серце, і це несподівано подіяло сильніше за будь-який комплімент. Такий упевнений, спокійний чоловік, який кілька годин тому обеззброїв мене раніше, ніж я встигла моргнути, зараз ледве стримував себе.

— Потім не кажи, що я тебе не попереджав, — тихо промовив він.

— Не скажу.

Максим підхопив мене на руки, і я машинально обвила його шию руками. Цього разу я навіть не подумала про свої сімдесят кілограмів, про те, наскільки важкою можу йому здатися, або про те, як моє тіло виглядає збоку.

Він ніс мене коридором, а я цілувала його, відчувала під долонями напружені плечі й розуміла, наскільки божевільним виглядає все, що відбувається. Вранці я була впевнена, що ввечері Артем зробить мені пропозицію. Кілька годин тому ридала через його зраду. А тепер чоловік, з яким мій батько колись збирався мене познайомити, ніс мене до спальні після того, як я сама практично змусила його перестати опиратися взаємному потягу.

Жодна нормальна людина не назвала б це розумним рішенням. Але вперше за весь сьогоднішній день мені було абсолютно байдуже.

У спальні горіло лише приглушене світло, і від цього все навколо здавалося ще нереальнішим. Максим обережно поставив мене на ноги біля ліжка, але майже одразу знову притягнув до себе.

Його пальці пройшлися по моїй спині, і я відчула, як тіло відгукується на кожен дотик. Усе те, що Артем кількома годинами раніше перетворив на джерело сорому, поруч із Максимом несподівано ставало просто частиною мене — м’якою, живою, жіночною.

Коли його погляд ковзнув по моїй фігурі, я все-таки напружилася.

Стара звичка.

Я надто добре знала цю мить, коли чоловік помічає складку на животі, надто широкі стегна чи щось іще, що потім мені доведеться ненавидіти в дзеркалі.

Але Максим дивився зовсім не так.

У його обличчі не було розчарування, в очах палало бажання.

— Не дивись на мене так, — пробурмотіла я, раптом зніяковівши сильніше, ніж за весь вечір.

— Як?

— Ніби…

Я не змогла договорити, але Максим зрозумів без слів. Його долоня лягла мені на талію, а погляд став серйознішим.

— Діно, ти дуже красива жінка.

Від простої фрази болісно стиснуло горло. Напевно, тому що сьогодні мені особливо потрібно було почути її від чоловіка, який хотів мене саме зараз, коли я сама почувалася найгірше.

— І дуже приваблива, — тихіше додав Максим. — Тому перестань дивитися на мене так, ніби я зараз маю знайти в тобі якісь недоліки.

Я не знала, що відповісти, тому просто знову його поцілувала.

Далі вечір розчинився в теплі, дотиках і відчутті, ніби хтось нарешті вимкнув у моїй голові голос Артема. Максим нікуди не поспішав і щоразу, коли я напружувалася, ніби чекала чергової оцінки, повертав мене до нього — поцілунком, долонею на талії, хрипким шепотом біля вуха.

І вперше за дуже довгий час я не думала про те, як виглядаю.

Не втягувала живіт.

Не шукала вигідного ракурсу.

Я просто дозволила собі відчувати.

За вікнами тривав лютневий вечір. Десь унизу люди виходили з ресторанів із квітами, машини повільно рухалися мокрими вулицями, на фасадах відбивалися рожеві й червоні вогні святкової реклами, але все це існувало ніби в іншому світі.

Тут були лише ми й надто багато напруження, що накопичилося за один день і нарешті знайшло вихід.

Пізніше я лежала поруч із Максимом, усе ще намагаючись заспокоїти дихання. Його рука лежала в мене на талії, а я дивилася в стелю й не могла вирішити, що саме сталося з моїм життям за останні кілька годин.

Максим першим порушив тишу.

— Віктор Андрійович мене вб’є.

Я повернула голову.

Він дивився в стелю з таким серйозним виразом, що я мимоволі засміялася.

— Ти ж поліцейський. Захищайся.

Максим скосив на мене погляд.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше