— Артеме, — покликала я.
Він підвів очі.
— Мм?
Я кілька секунд вагалася, а потім усе-таки запитала:
— А квіти?
На його обличчі з’явилося щире нерозуміння.
— Які квіти?
У мене всередині неприємно похололо.
— Міра бачила тебе сьогодні біля квіткового магазину. З величезним букетом троянд.
Я уважно стежила за його обличчям і майже одразу помітила зміну. Ледь помітну, лише на мить: погляд став трохи напруженішим, кутик рота сіпнувся, а потім він відвів очі й потер потилицю.
— А, ті.
Серце забилося швидше.
— Так. Ті.
— Вони не тобі, — сказав він і клацнув пультом від телевізора.
— Як це не мені? Хіба це не… — я змусила себе замовкнути, щоб не виказати, що думала, ніби він збирався сьогодні освідчитися мені. Мабуть, я помилилася, і від цього венами розповзлося розчарування. — Хіба сьогодні не День святого Валентина? — насилу вичавила я.
Артем зітхнув і знову подивився на тарілку.
— Макс попросив купити. Він сьогодні без машини, а йому треба було передати букет.
Я насупилася.
— Кому?
— Каті.
Катя була дівчиною Макса й лише кілька днів тому сама розповідала мені, що поїхала до матері й повернеться аж наприкінці тижня.
До того ж Катя ненавиділа троянди.
Вона вважала їх «квітами для коханок» і щоразу просила Макса купувати білі півонії, навіть узимку, коли їх доводилося шукати по всьому місту.
— Катя зараз не в Києві, — тихо сказала я.
Артем знову подивився на мене, і в його погляді промайнуло роздратування.
— Значить, не Каті. Я вже не пам’ятаю. Макс попросив допомогти, я допоміг. Яка різниця?
Я дивилася на чоловіка, з яким зустрічалася майже три роки, і вперше за довгий час почувалася поруч із ним зовсім чужою.
— Гаразд. А що в тебе сталося на роботі, що ти так затримався? — запитала я, щоб змінити тему. Настрій остаточно зіпсувався. Виходить, не буде не лише романтичного освідчення, а й навіть маленького подарунка до свята.
Вираз його обличчя змінився ще помітніше.
— Давай просто спокійно поїмо, я страшенно втомився, навіщо влаштовувати цей допит?
Це слово влучило просто в болюче місце. Я повільно видихнула.
— Я не влаштовую допиту.
— От і чудово.
Він підвівся з-за столу, відчинив холодильник і дістав пляшку пива. Шампанське стояло у відерці, але Артем навіть не глянув у його бік.
— Слухай, — сказав він, відкриваючи пляшку, — я сьогодні геть без сил. Давай без усієї цієї романтики, гаразд? Просто поїмо й ляжемо спати.
Я подивилася на свічки, що догоряли, на келихи, на сукню, яку вибирала майже годину. На шампанське, яке берегла для особливої нагоди. І раптом відчула себе такою дурепою, що стало важко дихати.
Я швидко відвернулася, бо очі почало пекти. Плакати при ньому не хотілося. Особливо зараз.
— Я у ванну, — сказала я, вже прямуючи до дверей. — А ти поки поїж.
— Діно.
Я зупинилася, але не обернулася.
— Що?
Кілька секунд він мовчав.
— Нічого.