5 розділ 5

Ми снідаємо в повному мовчанні.

   Так само мовчки Марк везе мене до клініки.

   - Не можу піти зараз із тобою. Багато справ накопичилося, я маю бути у себе, на місці. Лікар телефоном сказав, що поки що все без змін. Якщо щось зміниться, зі мною зв'яжуться і я постараюся відразу ж приїхати.

   - Добре, Марку. Дякую, - киваю, намагаючись на нього не дивитися. - Я хотіла б пожити кілька днів у бабусі. У її будинку. У селі. Без неї будинок пустує, за ним же потрібно доглядати. І...

   - Про це не може бути й мови.

   Марк різко стискає мою руку.

   Але тут же, ніби схаменувшись, починає м'яко погладжувати мою долоню.

   - Якщо хочеш, я відправлю туди кого-небудь. Але...

   - Але мене ти відпускати не збираєшся, так, Князєв.

   - Маш.

   Важко зітхає.

   - Ти потрібна мені. Правда. Повір. Дуже потрібна.

   - До вечора, - киваю, виходячи з машини.

   Насправді я зовсім ще нічого не вирішила. Усередині просто ураган!

   Доводиться довго сидіти в коридорі. У Бабусі беруть якісь аналізи. Доставляють і підключають нові апарати.

    - Вітаю, - нарешті до мене виходить її лікар. - Ваша бабуся прийшла до тями, Маріє Володимирівно.

   - О, Боже!

   Зриваюся в палату, але він швидко хапає мене за плече.

   - Це може бути не остаточним, Марія Володимирівна. У будь-який момент, на жаль, вона може повернутися у свій колишній стан. Тож... Ніяких особливих емоцій. Будь-які потрясіння їй зараз заборонені. І ваш візит має тривати недовго, щоб вона не втомилася.

   - Звичайно, лікарю. А... Що щодо операції?

   - Поки що важко сказати. Потрібно ще поспостерігати за її станом. І... Тут усе вирішуватиме сам Шаповалов. Особисто. Він має подивитися її сам. А оскільки він людина дико зайнята, сподіваюся, що вашому чоловікові все ж вдасться вмовити його приїхати особисто.

   - І я сподіваюся. Дякую.

   Киваю, знову відчуваючи, наскільки я залежу від Марка. Все ж доведеться з ним сходити сьогодні на цей прийом. Як мінімум, на знак подяки за все, що він робить.

   - Рідна моя!

   Кидаюся до бабусі. Сідаю поруч, стискаючи її долоні.

   Теплі. Більше не крижані й мляві.

   - Як ти нас усіх налякала ба! Я так рада, що ти прокинулася! Більше не лякай нас так, будь ласка!

   - Машуня моя.

   Бабуся тепло посміхається, а я знову ніби в дитинстві.

   - Адже це все Марка нашого заслуга. Лікар мені все розповів. Він і препарати якісь шалено рідкісні й дико дорогі відшукав. І щодо операції домовився. Із самим Шаповаловим!

   - Ти його знаєш?

   - Ні, але хто про нього не чув? Кажуть, він просто творить дива! Я зобов'язана Марку життям! Ти йому передай, будь ласка, як я йому вдячна! Він... Він найкращий чоловік, Машунь. Тримайся за нього завжди. Таких, як Марк, я за своє довге життя не зустрічала. Як же тобі пощастило, що ти вийшла заміж саме за нього! Таких більше немає.

- Так уже й немає, бабуся.

   Я гірко усміхаюся.

   - Повір, - вона міцно стискає мою руку. Навіть піддається трохи вперед.

   - Я знаю, що кажу. Він так про тебе завжди піклується. Я ж бачу, як він на тебе дивиться. Заради тебе все зробить. І сім'я його... У них немає жодної гордовитості, хоч вони набагато вищі за нас за рівнем. І соціальним, і взагалі... Адже тобі ніхто ніколи не дорікнув, і...

   - Бабусю! Ну про що ти!

   - Не перебивай, Машунь. Я знаю, що я кажу! Такі сім'ї зазвичай вибирають собі рівних. І ти навіть уявити не можеш, як часто бізнесмени рівня Марка просто витирають ноги об своїх дружин. Він же піклується про тебе. Такий уважний. Час знаходить навіть щоб мене, стареньку, в лікарні провідати. Лікар мені казав, що він разом із тобою тут стільки годин провів! Це дорогого коштує, Машо. Ти просто життя ще не знаєш. Не розумієш. Що буває дуже по-іншому. І який твій Марк чудовий.

   - Бабуся...

   Відводжу очі. Збираюся поставити запитання, на яке вона завжди злилася.

   - А мій дід, він... Він що, образив тебе? Адже ти не даремно так говориш.

   - Твій дід... Ні, Маш. Він таким не був. Але ми були багаті й жили в селищі для багатіїв, як і сім'я Марка, з якою ми були тоді дуже дружні. Тому я й знаю, як вони поводяться зі своїми дружинами. І як презирливо дивляться на всіх, хто нижчий хоча б у чомусь...

   - Так дідусь...?

   - Він працював із дідом Марка, ти ж знаєш. А потім... Перші гроші, успіх... Це все закрутило йому голову.

   - Він... Ображав тебе?

   - Ні, Машо. Не ображав. Твій дід був просто чудовою людиною.

   - Тоді чому я ніколи його не бачила?

   - Він зрадив мене.

   Бабуся підтискає губи і відвертається до стіни. Розумію, що їй досі боляче від цього спогаду.

   - Зрадив, а я не змогла пробачити. Заборонила йому й близько з'являтися з нашим будинком.

   - І... Ти ніколи його не бачила більше?

   - Ні, Маш. Ніколи. Він ще кілька років намагався мене повернути, а потім... Потім перестав намагатися.

   - Ти не проти, якби я з ним побачилася? Коли-небудь?

   - Уже пізно, люба. Твій дідусь помер. Він так і не одружився, і...

   - І? Ти шкодуєш про те, що пішла від нього?

   - Я все життя прожила одна, Маш. Усе життя. Тому що ніколи більше не зустріла і наполовину такого, як він. І... Скажу тобі правду. Я досі його люблю. І завжди буду любити. Є люди, які як дві половинки. Іншим ніким не заміниш.

   - Але ти все ж його не пробачила.

   - Дурочкою тому що була. Молодою. Гарячою. Думала, таке пробачити неможливо. Пішла з опалу, ревіла в подушку ночами. Роками. А все одно не підпускала до себе. Не прощала. Занадто пізно я зрозуміла, що людина може зробити помилку. І що іноді потрібно пробачити. Заради самої себе. Заради любові. Але... Було вже занадто пізно, Маш. Тому й кажу тобі. Цінуй свого Марка. Ви ж точно як дві половинки.