– Ти геть збожеволів, – здивовано шепочу чоловікові, який все ще стоїть навпроти.
– Ти звела мене з розуму, Діано, – відповідає мені в тон, нарешті відходячи на декілька кроків назад.
Я одразу ж відчуваю холод, тому моя голова рефлекторно повертається до вікна, щоб перевірити, чи воно зачинене.
Вікно дійсно зачинене. Це лише моя уява. Мені холодно не від вітру, а від того, що я залишаюсь без тепла чоловічого тіла, яке мене зігрівало. Яка ж маячня…
– Я гадаю, тобі не варто більше так робити.
– Як? – іронічно усміхається.
– Цілувати мене, маючи при цьому вагітну коханку під боком. Тобі не здається, що це занадто? Я тобі все розказала, – швидко переводжу тему. – Тому прошу піти з моєї кімнати і залишити дублікат ключів. Поки я живу в цьому домі, я не хочу, щоб мої особисті кордони порушувалися.
Я бачу, як Даміру неприємні мої слова, але нічого не можу зробити з цим, та і відверто кажучи, зовсім не хочу.
– Я не знаю, що тобі сказати, Діано, – здригаюся всім тілом, почувши ці слова. – Я справді втомився. Як тільки все закінчиться, я відпущу тебе на волю. Ти будеш вільна. Я не стану тебе тримати.
Я зовсім не очікувала такого. Звикла до того, що чоловік завжди вмовляє мене залишитися, неважливо чим аргументуючи це: моїми загиблими батьками, своєю обіцянкою, небезпекою, проте я завжди маю бути поруч.
А тут… Він сам каже про те, що відпустить. І наче я повинна радіти цьому, бо це й було моєю метою! Але чомусь я відчуваю зовсім не радість…
Так, зберися, Діано. Який ще до біса сум? Геть з глузду зʼїхала? Треба тікати від такого чудовиська. Наш шлюб і так не був справжнім, а вже тепер… Тим паче.
– Домовилися, – відповідаю коротко. – А ти будеш жити разом з нею?
Дамір, який до цього уважно роздивлявся книжки на моїй полиці, повертає голову до мене і обгортає своїм поглядом, наче ковдрою. Настільки він здається теплим.
– Ні, – чую, наче крізь туман, – ніколи. І не збирався. То була просто інтрижка. Нічого не значуща для мене. Так вийшло, що Лілія завагітніла, але й це можна перевірити. Як я і казав раніше, зроблю тест ДНК і подивимося.
– Ти настільки сумніваєшся?
– Ніколи не можна бути впевненим у людях на сто відсотків, – з легкістю видає.
– Тобто мені також не довіряєш?
– Ти – це інше, – відрізає чоловік, даючи зрозуміти, що наша розмова на цьому закінчена.
Дамір залишає мене наодинці з собою, виходячи за двері.
Я довго ходжу по кімнаті туди-сюди, не взмозі вгамувати власні почуття. Вони вирують у мені. Врешті решт я сідаю на ліжко, усе ще відчуваючи запах Даміра.
Закриваю очі в надії, що колись зможу витравити його зі своїх серця й голови.
Від власних думок мене відволікає чергове повідомлення. Вмикаю телефон, щоб дізнатися, хто знову пише мені о такій годині.
Незнайомець: «Чудова гра.»
Що за чорт? Я хмурюсь, перечитуючи знову і знову. Нігті дряпають ніжну шкіру долонь. Я нервую і досить сильно, бо хто може надсилати мені такі повідомлення вночі? Який псих?
Поки я думаю над цим, приходить ще одне:
Незнайомець: Я не помилився номером. Діана.
Він виділяє моє імʼя, щоб я зрозуміла, кому це адресовано. Тобто він дійсно пише саме мені. Не чужій людині.
Я вирішую буквально тиснути пальцем в небо:
«Булат?»
Відповідь приходить через мить:
Незнайомець: «Розчаровуєш мене, Діано. Я не Булат. Навіщо мені прикидатися цим старим? Я краще. Набагато краще. Вище.»
Я думаю над цим повідомленням десь пару хвилин. Що означає вище? Він хотів сказати, що в нього більше впливу, аніж у Булата? Проте як це можливо? Булат перейшов комусь дорогу, хто стоїть вище, ніж він? Чи що?
Думки охоплюють мене миттєво. Я не можу припинити думати. Адже чомусь цей чоловік хотів звʼязатися саме зі мною. Раптом розумію, що він навіть не написав, щоб я нікому не розповідала про його повідомлення. Впевнений, що я цього і так не зробила б? Проте звідки знає? Чи просто сподівається на удачу? А раптом він…
Не боїться Усманових.
Ця думка спалахує в моїй голові так чітко, що руки починають тремтіти.
Поки я думаю, він знову пише:
Незнайомець: «Чого замовкла? Я чекав більш цікавої реакції. Виявляється, ми помилялися щодо тебе.»
Чіпляюся за слово «ми» обома руками, наче це мій порятунок. То виходить, він не один? Їх декілька? Чи просто плутає сліди? Чорт, як розібратися?
Де до біса правда?
Я вирішую нічого не відповідати. А він більше і не пише…
Мені стає не по собі, тому я відкладаю телефон подалі від себе. Лягаючи в ліжко, мене не покидає відчуття, що за мною хтось стежить. Проте як таке можливо? Адже дім надійно охороняється…
Мороз проходить по шкірі. Я чогось не знаю. Булат і батьки Лілії – це не головна таємниця. І мої головні вороги – це зовсім не вони. Це хтось інший. Набагато більше. Краще. Вище.
Але хто?
Сьогодні не дуже велика глава, через відсутність світла не виходить поки стабілізуватися, проте я намагаюся з усіх сил. Дуже потребую вашої підтримки книзі. Дякую!)
#2749 в Любовні романи
#1201 в Сучасний любовний роман
#571 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 06.11.2026