На моєму ліжку сидів Дамір… І судячи з того, як стрімко темнів його погляд, коли він дивився на мене, явно все йшло не за планом.
– Нам треба поговорити… – він ковтнув, навіть не думаючи зводити з мене очей.
– Як ти сюди потрапив? – питаю холодно. – Я закривала кімнату на ключ.
Чоловік мовчки підіймає руку, а в його долоні я помічаю дублікат ключів.
– Відкрив, – коротко сповіщає.
– Я зрозуміла вже, дякую, – відповідаю з іронією, – то про що ти хотів поговорити?
Його погляд знову повертається до мене. Я наче відчуваю, як він мене торкається. Божевілля, чи не так?
– Про те, що буде з нами.
– Може для початку я одягнусь? – вигнувши брову, питаю.
Дамір не поспішає відповідати. Його міцні руки стискаються в кулаки, наче він стримує себе від того, що зламає нас усіх.
– Так, – прочистивши горло, видавлює з себе лише одне слово.
Я киваю, повертаючись до чоловіка спиною. Підходжу до свого гардеробу, обираючи собі піжаму. Вирішую, що сьогодні час нової колекції відомого бренду. Я купувала її ще на закритому показі в Мілані, куди Дамір брав мене з собою, адже у нього були справи по роботі. Це було ще до всього цього жаху…
Я знаю, що піжама дуже гарна. Це підтверджує погляд мого чоловіка, коли я виходжу до нього.
Я сідаю поруч з ним на ліжко, наші руки торкаються одна одної і я відчуваю легкий струм, який охоплює все тіло.
– То що там буде з нами, Даміре? Що ти хотів обговорити? – слова вилітають пошепки. Я не очікую від себе такого, тому нервовими рухами поправляю неслухняне волосся.
Чоловік тихо зітхає. Я бачу, як у нього напружуються мʼязи на руках, як на вилицях заграють жовна і наскільки він некомфортно себе почуває.
– Діано, я хочу прояснити деякі твої слова. У моїй кімнаті ти сказала, що це мій батько винен у смерті твоїх батьків і, як я розумію, у тимчасовому зникненні брата на багато років. Я хочу дізнатися все. Розкажи, що сталося і що тобі відомо.
Я не була готова до цієї розмови. Я знала, що вона станеться, але не думала, що одразу після того, як я кину ці брудні звинувачення чоловікові в обличчя.
– Ти все правильно почув. Добре, я розповім… – пальцями хапаючись за край простирадла, я міцно стискаю його. – Коли ти сьогодні дозволив Богдану приїхати до нас, він побачив Лілію в домі. Виявилося, що вони знають одне одного, – я роблю паузу, щоб зрозуміти реакцію Даміра. І вона не змушує себе чекати. Він стає задумливим.
– Тобто? – чоловік хмуриться.
– Але це не найцікавіше. Як виявилося, я також знаю Лілю. Ще задовго до нашого знайомства в моєму свідомому віці, ми були знайомі та росли разом. Наші батьки дружили, і так вийшло, що ми також. Ліля заздрила моєму щастю та моїй родині, – гірка посмішка грає на моїх вустах, коли я кажу цю фразу, бо виходить дуже символічно. Хіба зараз ми не опинилися в тій самій ситуації?
Думаю, чоловік також розуміє таку різку зміну мого настрою, тому не перебиває, чекаючи, поки я знову зберуся з думками.
– Вони жили по сусідству. Недалеко. За високим забором, де ховалися всі наші майбутні біди… – я вимушена знову зробити паузу, адже розповідати це, коли я вже все памʼятаю – неймовірно важко. – Сімʼя Лілії також була багатою. Вони ні в чому собі не відмовляли. Але згодом її батько вліз у великі борги. Їм довелося продати половину свого майна, життя швидко змінилося, ідеальна картина почала руйнуватися. Тоді все й почалося… Її батько причетний до смерті моїх батьків.
– Якщо він втратив своє майно, сімʼю, фактично все, тоді як він міг організувати вбивство сам?
По моїм щокам ллються сльози, які я вже не взмозі контролювати.
– Ти правий. Сам він не зміг цього зробити… Без впливу, грошей, він був ніким. Йому допомагали.
– Булат, – погляд Даміра темніє, а сам він стає ще більш похмурим. Наче над нами зʼявляється велика хмара, розміром майже в півжиття.
– Я не знаю, як саме Булат організував це і головне навіщо, але Лілія точно сказала, що вони були спільниками. Її батько і твій. Проте я справді не розумію, навіщо було вбивати моїх батьків? Вони чимось заважали Булату?… Я взагалі не могла подумати, що наші шляхи перетиналися. Здавалося, що наші сімʼї з різних світів. Виходить, мій тато був знайомий з твоїм?
Відповіддю мені служить тиша. Чоловік нервово стискає губи, але нічого не говорить. Він у шоці. Не очікував такого повороту.
– Я не знаю, якого біса тут відбувається, але все зʼясую. Обіцяю.
– Тільки не йди до Булата.
– Чому?
– Він зрозуміє, що ми про щось здогадуємось. І тоді його подальші дії ми передбачити ніяк не зможемо.
– Ти права, – коротко киває Дамір.
– Але Ліля…
– Вона буде мовчати й надалі, – відрізає.
Я нічого не відповідаю. Не тому що не хочу, просто справді не знаю, що відповісти.
Наше незручне мовчання перериває повідомлення, яке приходить на мій телефон.
Я підходжу до комоду і беру телефон, де одразу висвічується СМС від брата мого чоловіка:
Зафар: Що у вас знову сталося? Богдан розповів мені, але я нічого не зрозумів, а більше з нього витягти неможливо. Мовчить, наче партизан.
Поки я думаю, що йому відповісти, раптом відчуваю чуже дихання на своїй потилиці. Дамір підходить до мене впритул, вочевидь сподіваючись дізнатися, хто пише мені так пізно.
– Це мій брат? – мені вже здається, чи я і справді відчуваю в його тоні ревниві ноти?
Хіба він має на це право?
– Так, – не думаю, що повинна розповідати щось ще.
Я повертаюся до чоловіка обличчям і стикаюся з його грудною клітиною. Його руки беруть мене в своєрідний капкан, роблячи мій відступ неможливим.
Рефлекторно моя голова підіймається вгору, дивлячись в обличчя Даміра. В його очі.
Вони темніші за ніч.
– Чому мій брат пише тобі, Діано? – його дихання продовжує вже майже дряпати моє обличчя.
– Це взагалі тебе не стосується, Даміре.
Я помічаю, як він стає ще злішим від моїх слів. Очі Даміра повільно опускаються на мої губи. Він не спішить переводити їх вгору.
#4187 в Любовні романи
#1819 в Сучасний любовний роман
#874 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 06.11.2026