5

Ганна

Я не заходжу до хати одразу, хоч нічний холод уже повзе босими ступнями вгору по ногах, а роса на траві така крижана, що, здавалось би, давно мала б привести мене до тями, проте я все одно стою посеред подвір’я, дивлюся в темряву за хвірткою, де ще хвилину тому хитався Андрій, п’яний, змучений, чужий до болю, і не можу позбутися відчуття, що разом із ним у цей двір ввалилося щось брудне, важке, ганьбливе, щось таке, чого вже не вивітрити ні ранковою прохолодою, ні запахом м’яти під вікном, ні маминими молитвами, які, я знаю, вона шепотітиме потім до самого світанку.

Мені хочеться засміятися, по-істеричному, втомлено, без жодної радості, бо в цій ночі було все, чого не мало бути в моєму житті: зрада, втеча, сором перед матір’ю, п’яний чоловік під вікном, сусід із рушницею, скажений гавкіт собаки і я сама — розпатлана, бліда, розбита, мов жінка з поганого сну, яка прокинулася, але не прокинулася до кінця, бо кошмар не закінчився, а просто перемістився з голови в реальність.

З хати долітають уривки голосів. Мамин — стривожений, обурений, різкий, такий, яким я його чула хіба що в дитинстві, коли хтось наважувався образити мене в школі чи обдурити її на базарі. І його — тихий, важкий, майже прибитий, але від того не менш нестерпний, бо я вже не знаю, де в ньому правда, а де брехня.

Я заходжу до сіней, затримуюся на мить біля дверей до кухні, а тоді штовхаю їх плечем і завмираю на порозі. Мама стоїть біля столу, вперлася долонями в стільницю, сувора, зблідла, в накинутій поверх нічної сорочки кофті.

— …ти хоч розумієш, що наробив, Андрію? — каже мама. — Це ж село! Тут люди слово не встигнуть почути, а вже десять разів переінакшать, і завтра всі знатимуть, що ти приїхав серед ночі п’яний … Ой-йой…

Вона обриває себе, бо помічає мене, і в ту ж мить у кухні стає тихо настільки, що я чую, як цокає старий годинник на стіні, і як у рамі ледь тремтить шибка від вітру, що досі ходить надворі між деревами.

— Ганно, — мама зітхає й трохи відступає. — Йди вкладай чоловіка спати. І я піду. Ще тиск поміряю, бо здається піднявся…

Коли двері за нею зачиняються, я ще кілька секунд стою мовчки, не рухаюся, не сідаю, не торкаюся нічого, ніби боюся, що будь-який рух стане початком чогось незворотного, а потім повільно підходжу до столу й зупиняюся навпроти нього, так близько, що бачу почервонілі очі, щетину на щоках і ту виснажену лінію рота, яка колись здавалася мені мужньою, а тепер викликає тільки гіркоту на язиці.

— Що це було? — питаю я тихо.

Він проводить долонею по обличчю, але не дивиться на мене.

— Пробач мене, — каже він хрипко, і від цих слів мене ніби обпікає зсередини.

— За що саме? — нахиляюся трохи вперед, шукаючи його погляд.

— За все.

— За все — не можу. А стосовно того, що п’яним за кермо сів — то ще й відчитаю! Тому що ти міг убити когось, Андрію. Ти міг збити людину, виїхати на зустрічну, влетіти в автобус, у дерево, в канаву, ти міг сам не доїхати сюди живим, і якби мені зараз подзвонили з поліції чи з лікарні, я навіть не знаю, що б відчула першим — жах чи лють.

Він нарешті піднімає очі.

— Я знаю, — каже тихо.

— Ні, — майже беззвучно сміюся я, бо сміх виходить сухий, подряпаний, не схожий на справжній. — Якби ти знав, ти б цього не зробив.

Він різко встає, і стілець із неприємним скреготом відсувається назад. Я мимоволі здригаюся, але не відступаю.

— Я приїхав, бо більше не міг, — каже він. — Я сидів сам і думав про тебе, про все це, про те, що я накоїв, і я зрозумів, що не можу так.

— А я можу? — перебиваю його.

Він відвертається, стискає щелепи, і я бачу, як на шиї смикається жилка.

— Я говорив сьогодні з Оксаною, — каже він раптом.

Я завмираю.

Ім’я падає в кухні, як камінь у воду, тільки хвилі від нього не розходяться, а одразу б’ють мені просто в груди.

— То й що? — питаю я після короткої паузи, хоча насправді хочу сказати зовсім інше, грубіше, болючіше.

Він дивиться на мене прямо.

—Сказав, що між нами все скінчено.

Кілька секунд я просто мовчу, бо це навіть не ніж — це вже щось тупе, важке, чим добивають те, що й так ледве дихає.

— Даремно, — тихо відповідаю я.

Як би боляче зараз не було, але прийняти той факт, що мій коханий чоловік був з іншою, я не можу.

— Я не хочу втрачати тебе. Нас.

— А хіба ми є? — питаю я. — Нас більше немає. Все, Андрію. Ця розмова більше немає сенсу.

— І що тепер буде, — хрипко питає він.

— А нічого не буде, — відповідаю я так спокійно, що сама дивуюся. — Розлучимось, поділимо майно і на тому все закінчиться.

Я підходжу до дверей і відчиняю їх навстіж. З темряви тягне прохолодою, мокрою землею і нічними травами, і мені раптом хочеться, щоб цей холод зайшов у дім і вигнав звідси все важке, все брудне, усе, що він приніс із собою.

— Йди в машину, — кажу я. — Лягай і проспись. А зранку поїдеш.

Він не рухається.

— Я не хочу спати в машині.

— А я не хочу спати з тобою в одному ліжку! А іншого вільного тут немає. Хіба що, старий диван у літній кухні, але там до ранку тебе комарі зїдять.

Він знову робить крок уперед, уже майже до мене, і я відчуваю знайомий запах його шкіри, змішаний із алкоголем, і від цього мене мало не нудить.

— Ганно, — каже він тихо, — тільки не відштовхуй мене зараз.

— Йди спати, — відповідаю я і відступаю на крок наза.