4

Ганна

Спочатку я не розумію, що мене будить. Я лежу, ще напіву сні, і чую якийсь глухий звук.

Тук.

Ще раз.

Тук-тук.

Я різко розплющую очі і серце одразу починає битися швидше. Ще кілька секунд — і звук повторюється, тільки тепер гучніше.

— Ганно!

Я завмираю.

Цей голос…

Підскакую з ліжка, хапаю сіре худі і натягую його поверх піжами.

— Ні… — шепочу.

Знову стук. Вже сильніше.

— Ганно, відкрий!

Це Андрій.

Я підходжу до вікна, відсуваю фіранку і завмираю. Мій поки що чолові стоїть під вікном і хитається, мов очерет у ставку. Навіть у темряві видно, що він п’яний.

Мене ніби струмом б’є і я швидко відчиняю вікно. Холодне нічне повітря б’є в обличчя.

— Ти що тут робиш?!

Він піднімає голову і намагається всміхнутися.

— Приїхав… до тебе…

Запах алкоголю доходить навіть сюди. У мене всередині все стискається.

— Ти… п’яний!

— Та ні… — він махає рукою і ледве не втрачає рівновагу. — Трошки…

— Трошки?! — мій голос різко підвищується. — Ти приїхав сюди п’яний? За кермом?!

Він мовчить.

— Ти здурів?! — шепочу я, але це майже крик. — А якщо б ти когось збив?!

Він робить крок до вікна.

— Я хотів тебе побачити…

— Вночі? В такому стані?!

— Гань…

— Іди звідси.

— Ганю…

— Не називай мене так! До мене тепер тільки по імені і по батькові!

Я дивлюся на нього — і не впізнаю. Пом’ятий, розгублений, з мутними очима. Це не той Андрій, якого я знала.

— Може, в хату пустиш?

— Іди спати в машину, — кажу я різко. — Протверезієш і зранку поїдеш.

— Я не поїду, — вперто каже він. — Поки ти не поговориш зі мною.

— Ми не будемо говорити! Не зараз!

Він робить ще крок і в цей момент з двору навпроти починає шалено гавкати пес.

Так голосно, наче зірвався.

— Дідько… — шепочу я.

— Ганно, я…

— Тихо, — шепочу крізь зуби, але вже пізно.

У сусідів загоряється світло, двері грюкають і на поріг з рушницею виходить дядько Петро.

— Хто там?! — гримить його голос.

Я відчуваю, як у мене холод проходить по спині.

— Це… — починаю я.

Але Андрій робить крок вперед.

— Все нормально!

— Стояти! — різко кричить сусід і піднімає рушницю. — Хто ти такий?!

Андрій завмирає. І я вперше бачу в його очах справжню розгубленість.

— Та це ж… — починаю я, але слова застрягають.

— Я сказав — не рухайся! — голос дядька Петра ще жорсткіший.

Пес захлинається гавкотом. Світло в ще одному вікні загоряється. Село прокидається. І в цей момент двері нашої хати різко відчиняються.

— Що тут відбувається?!

Мама!

Вона вибігає у двір, розхрістана, розгублена, але рішуча.

— Петре, ти що, з глузду з’їхав?! — кричить вона. — Це ж зять мій! Герой України!

Сусід на секунду завмирає.

— Це що, Андрій? !— бурчить він, але рушницю трохи опускає. —Тю! Не впізнав. Багатим будеш!

Мама підбігає до нас, дивиться на зятя і теж завмирає.

— Господи… — тихо каже вона. — Та він же п’яний…

Я заплющую очі на секунду.

Боже… Який сором!

— Заходь у хату, — каже мама різко і бере Андрія за руку. — Поки ти тут усіх не перебудив.

— Я не… — починає він, але вона вже тягне його.

— Мовчи вже!

Я стою на місці і лиш мовчки дивлюся, як вона заводить його в дім. У мене просто немає слів, лише думки — і ті суцільна лайка.