3

Ганна

Коли я виходжу з автобуса, вечір вже тихо опускається на село.

Червень тут пахне інакше, ніж у місті. Тепліше. Живіше. У повітрі змішується запах свіжоскошеної трави, пилу з дороги і квітучих лип. Десь у кінці вулиці гавкає собака, а над городами повільно тягнеться тонка синя смужка диму — хтось розпалив піч або спалює сухі гілки.

Я стою кілька секунд біля хвіртки і дивлюся на мамину хату.

Невелика, біла, з темним дахом і старою грушею біля воріт. Та сама, у якій я виросла. Та сама, куди я колись поверталася з університету на канікули.

І тепер я повернулася знову. Тільки зовсім іншою людиною.

Я беру валізу й тихо штовхаю хвіртку. Вона знайомо скрипить.

Мама одразу з’являється на порозі, ніби відчула.

— Ганнусю?

Я намагаюся усміхнутися.

— Привіт, мам.

Вона швидко сходить зі сходів і обіймає мене. Її руки теплі, трохи шорсткі від роботи на городі, і від цього обійму мені раптом стає важко дихати. Наче я зараз розплачуся.

Я стискаю зуби.

Не можна.

— Доню, ти ж нічого не сказала, що приїдеш, — дивується мама. — Я б тебе зустріла.

— Та там автобус прямий був, — тихо кажу я.

Вона відходить трохи і уважно дивиться на мене. Дуже уважно. Я знаю цей погляд. Мами завжди щось відчувають.

— Ти якась бліда, — каже вона. — Тобі недобре?

Я швидко відводжу очі.

— Та ні… — кажу я, намагаючись приховати свій реальний стан. — Просто в дорозі трохи захитало.

Мама одразу хмуриться.

— Я ж тобі казала, що ці автобуси… то одне мучення.

Вона бере в мене валізу, хоча я протестую.

— Ходімо в хату. Я якраз чай поставила.

Ми заходимо у двір.

Трава біля стежки трохи висока — мама, мабуть, ще не встигла покосити. Біля сараю тихо кудкудакають кури. У садку червоніють перші вишні.

Усе таке знайоме. І таке спокійне. Наче в цьому світі взагалі не існує ніякого горя. Ми сідаємо на лавці біля столу під старою яблунею. Вечір теплий. Сонце вже сіло, але небо ще світле, м’яке, з рожевими хмарами. Десь далеко кричать ластівки. Мама ставить переді мною чашку з чаєм.

— Пий, — каже вона. — Полегшає.

Я беру чашку в руки, вона тепла, а всередині мене крига. Я дивлюся на подвір’я і раптом відчуваю, як у грудях щось боляче стискається.

Тут усе таке ж, як було колись, тільки я вже не та.

Мама сідає навпроти і довго розглядає мене.

— Ти точно нормально почуваєшся?

— Так, мам.

— Бо виглядаєш змученою.

Я знизу дивлюся на чай.

— Просто втомилася.

І це теж майже правда. Я втомилася. Від сліз. Від думок. Від того відео, яке ніяк не хоче зникати з голови.

Перед очима знову спалахує той кадр, коли його руки лежали на чужому тілі.

Я міцніше стискаю чашку. Мама цього не помічає. Вона дивиться на сад.

— Добре, що приїхала, — каже тихо. — Тобі треба трохи відпочити від міста.

Я мовчу. Бо знаю: якщо відкрию рот, можу сказати зайве:, асказати правду я не можу. Я не готова. Не готова сказати матері, що її зять… той самий Андрій, яким вона так пишалася… зрадив мене. Тому я мовчу.

Мама знову дивиться на мене і раптом усміхається.

— А як там Андрійчик?

О, господи!

Я на секунду перестаю дихати.

Андрійчик!

Мама завжди так його називала.

— Він, мабуть, скоро знову на службу? — питає вона. — Чи ще має відпустку?

Я ковтаю. В горлі все пересохло.

— У нього… справ багато, — тихо кажу я.

Мама киває.

— Він у тебе хороший чоловік. Я ось тьоті Любі розповідала, який він в нас герой. Хвалилася, що недавно ще одну нагороду отримав.

Я опускаю очі, щоб вона не побачила, що зі мною відбувається.

— Так, — ледве чутно відповідаю я, щоб не розревітись прямо тут за столом.

Над селом повільно опускається ніч. Цвіркуни починають співати в траві. А в мене в душі така рана, ніби хтось вирвав шматок серця — і залишив після себе тільки глухий, пекучий біль.

Ніч у селі кардинально інша в порівнянні з містом. Тут немає сирен. Немає шуму машин. приходить тихо. Немає світла в вікнах навпроти.

Тут темрява інша — густа, жива і наповнена тихими звуками. Десь далеко перегукуються собаки, в траві невпинно співають цвіркуни, а вітер ледве чутно ворушить листя старої груші під вікном.

Я лежу на ліжку у своїй колишній кімнаті.

Все тут таке знайоме, що аж боляче. Старий письмовий стіл, на якому я колись робила домашні завдання. Шафа з трохи перекошеними дверцятами. Фіранки з дрібними квітами, які мама не міняла вже років десять. І я, наче повернулася в минуле.

Я лежу, дивлюся в стелю і розумію: я не можу заснути. Очі печуть, але сліз уже ніби немає. Та варто тільки заплющити їх — і все повертається.

Те відео. Мій чоловік над чужим жіночим тілом. Його обличчя… Я різко перевертаюся на бік і натягую ковдру вище.

— Ні… — ледь чутно шепочу в темряву.

Наче це може щось змінити. Серце починає битися швидше і дихати стає важко. Я хапаю подушку і притискаю її до обличчя. І тоді сльози прориваються тихо і без звуку.

Я плачу так, щоб ніхто не почув. Щоб мама, яка спить у сусідній кімнаті, навіть не здогадалася.

Сльози швидко просочують тканину. Я стискаю подушку сильніше, ніби вона може втримати цей біль всередині, але він не тримається. Він розповзається по всьому тілу. У грудях — ніби дірка. Вона справжня: фізична і в неї постійно щось провалюється.

Спогади… Слова… Його голос…

Я згадую, як він колись обіймав мене саме в цій кімнаті, коли приїжджав до мами вперше.

Як сміявся. Як цілував мене в скроню. Як казав: “Я порву за тебе будь кого.”

Я різко заплющую очі сильніше.

— Брехня… — видихаю в подушку.

І від цього слова стає ще болючіше.

Бо я вірила. Я вірила кожному його слову.Я будувала з ним життя, плани і майбутнє. А тепер…