2

Ганна

Я довго стою біля вікна, дивлячись у темряву. Сльози вже майже висохли, але всередині лишається дивна порожнеча, ніби з мене витягли щось важливе. За спиною тихо рухається Андрій. Я чую його кроки, але не обертаюся.

— Ганю… — тихо гукає він.

Я заплющую очі.

— Не треба, — відповідаю втомлено. — Просто… не чіпай мене зараз.

Кілька секунд ми мовчимо.

Я відчуваю, як у мені раптом народжується дуже проста і холодна думка. Мені треба поїхати подалі звідси. Подалі від цієї кухні, від цих стін, від нього.

Я різко повертаюся.

— Я поїду до мами.

Андрій піднімає голову.

— Що?

— У село. На кілька днів… або на довше.

Я сама ще не знаю, на скільки. Можливо, на тиждень. Можливо, назавжди.

Проходжу повз нього до спальні. Серце б’ється швидко, але думки надиво ясні.

Відчиняю шафу і дістаю валізу. Ту саму, з якою ми колись їздили на море. Тоді я сміялася, фотографувала його на пляжі й думала, що життя просте і щасливе. Зараз валіза здається важчою, ніж будь-коли.

— Ганно, що ти робиш? — голос Андрія лунає в дверях.

— Те, що мала зробити давно, — тихо відповідаю я.

Я починаю складати речі. Светер. Джинси. Теплі шкарпетки. Зарядку для телефону. Документи.

Руки трохи тремтять.

— Ти не поїдеш.

Я зупиняюся і повільно повертаю голову.

— Це ще чому?

Він стоїть у дверному проході, високий, напружений. Руки схрещені на грудях.

— Бо ми не закінчили розмову.

Я гірко усміхаюся.

— А мені здається, ми якраз усе сказали.

Я кладу у валізу ще кілька речей.

— Ганно, — твердіше каже він. — Подивись на мене.

Я не дивлюся.

— Ні.

— Подивись.

Я різко випрямляюся і обертаюся до нього.

— Що ще від мене хочеш?

Він мовчить кілька секунд.

— Ти не можеш просто втекти.

— Я не тікаю, — тихо кажу я. — Я їду до матері.

— Це одне й те саме.

Я відчуваю, як у грудях знову піднімається хвиля злості.

— Ні, Андрію. Тікати — це коли людина ховається. А я просто не хочу зараз бути поруч із тобою. Не хочу тебе чути і бачити також!

Він робить крок у кімнату.

— Ми повинні це вирішити нормально.

— Нормально? — я коротко сміюся і застібаю блискавку валізи. — Цікаве слово, — я замовкаю.

Андрій підходить ближче.

— Я визнаю, що скоїв помилку.

Я дивлюся на нього.

— Помилка — це коли людина не туди повернула на дорозі. А ти поліз на чужу жінку!

Тиша.

— Це був вибір! Жорстокий, але свідомий вибір.

Він різко проводить рукою по волоссю.

— Ти думаєш, мені легко? — його щелепи напружуються.

— Ні. Думаю, тобі дуже незручно, — беру валізу. — Я викличу таксі.

Йду до дверей, але раптом він стає переді мною. Просто стає. Високий, широкоплечий — перегороджує вихід.

— Відійди.

— Ні.

Я не вірю власним вухам.

— Ти серйозно?

— Ти зараз нікуди не поїдеш.

— Андрію…

— Ти в такому стані, що поїдеш серед ночі бозна-куди.

— До матері, — різко кажу я.

— Дорога три години.

— І що?

— Ніч.

— І що?!

Мій голос знову підвищується.

— Ти переживаєш за мою безпеку?

Я дивлюся йому прямо в очі.

— Дуже пізно.

Він мовчить, а я роблю крок вперед.

— Відійди.

Він не рухається.

— Я не пущу тебе зараз.

Я відчуваю, як у мені закипає щось гаряче.

— Ти серйозно думаєш, що можеш маєш на мене якийсь вплив?

— Я думаю, що ти повинна заспокоїтися.

— Я спокійна, — кажу я тихо. — Як ніколи.

І це майже правда. Сльози вже не течуть. Замість них — холод.

— Я просто більше не хочу бути в цьому домі.

Він дивиться на мене довго.

— Це і твій дім теж.

— Був.

Це слово зависає між нами. Його обличчя на мить змінюється.

— Не кажи так.

— А як казати? — я стискаю ручку валізи. — Після того, що я побачила, мені тут… дихати нічим.

Ми стоїмо майже впритул. Я відчуваю знайомий запах його парфуму, і від цього стає ще гірше.

— Відійди, Андрію.

— Я не дам тобі поїхати отак.

— А як?

— Поговоримо.

— Ми вже говорили.

— Ні, — тихо відповідає він. — Ми заспокоїмось і приймемо рішення не куруючись емоціями.

Я дивлюся на нього довго — десять років шлюбу, тисячі розмов і зараз між нами стоїть прірва.