1

Ганна

— Як ти міг… скажи, як? — я майже не впізнала власного голосу. Він зривався, ламався, тонув у сльозах. — Я ж гадала, що вам там не до цього… що ви там між життям і смертю живете… — слова виходили уривками, наче я задихалася.

Я стою посеред кухні й стискаю телефон так сильно, що відчуваю хрускіт у пальцях. Екран уже згас, але мені здається: якщо я знову натисну, то це відео просто зникне. Наче його ніколи не існувало.

Навпроти мене стоїть мій чоловік — майор Андрій Коваленко. Високий, статний, такий самий красивий, як завжди. Пряма постава, коротке темне волосся, той самий погляд, від якого колись у мене підкошувалися ноги. Коли ми тільки познайомилися, я пам’ятаю, як подруга прошепотіла: “Ганно, він виглядає як голівудський актор.”

Тоді я сміялася. Зараз мені хочеться кричати і ревіти.

— Ганю… — тихо каже він.

— Не називай мене так! — виривається в мене. Я навіть сама здригаюся від власного крику.

Сльози течуть по щоках, і я знову витераю їх рукавом светра.

— Я чекала тебе сім місяців, — крізь сльози шепочу я. — Сім місяців, Андрію. Я молилася щодня, щоб ти повернувся живим. Я думала, що там у вас… інші думки. Інші страхи. А ви по масажках ходите…

Я беру до рук телефон.

— А потім мені це присилають.

Його погляд стає напруженим.

— Хто прислав?

Я гірко всміхаюся.

— Одна дівчина з медичної служби. Марта, здається. Я її навіть не знаю. Вона просто написала: “Ви маєте це побачити.”

Я натискаю на екран і відео знову починається.

Камера тремтить. Знімають явно нишком. Польовий медпункт — металеві столи, біле світло лампи і він без кітеля, у темній футболці зі спущеною білизною нахилився над молодою темноволосою дівкою. Вона кладе руку йому на шию і вони цілуються, а потім… Я закриваю очі. Потім починається дешеве порно. Я не витримую і вимикаю відео.

У кухні стає тихо. Так тихо, що я чую власне дихання.

— Це… — починає Андрій.

— Тільки не кажи, що це не те, що я думаю.

Він замовкає.

І в цій тиші я раптом розумію, що він не буде заперечувати.

Я повільно сідаю на стілець, бо ноги раптом стають ватяні.

— Боже… — шепочу я. — Я ж усім казала, який у мене чоловік.

У голові почанають спливати спогади.

Я пам’ятаю, як ми познайомилися. Він тоді прийшов до школи, де я працювала, проводити зустріч зі старшокласниками. Він вже був лейтинантом. У формі, з тією впевненою посмішкою. Діти дивилися на нього, як на героя. А я просто не могла відвести очей. Після зустрічі він підійшов до мене:

— Ви викладаєте історію? — запитав він.

— Так.

— Тоді вам, мабуть, подобаються музеї?

Я тоді почервоніла, а він засміявся. Я думала, що це початок найкращого життя.

— Скільки? — мої губи майже не рухаються.

— Що?

— Скільки часу це триває?

Він опускає очі.

— Це було кілька разів.

Мені здається, що повітря зникло.

— Боже…

— Ганю, послухай…

— Ні, це ти послухай! — раптом виривається в мене. — Я сиділа тут! У цій квартирі! І чекала твого дзвінка!

Я б’ю долонею по столу.

— Кожен раз, коли ти не відповідав, я думала: може щось сталося! Може тебе поранили!

Голос зривається.

— А ти там… з медичками розважаєшся?

— Це не так.

— А як?!

Він піднімає голову.

— Ти не розумієш, що там відбувається.

Я гірко засміялася.

— Звичайно. Я не розумію. Там же ДіснейЛенд!

Андрій робить крок ближче.

— Там щодня можуть убити. Щодня. Люди поруч гинуть. Іноді здається, що завтра тебе вже не буде.

Я дивлюся на  нього і раптом відчуваю, що переді мною стоїть зовсім інша людина.

— І тому треба спати із медсестрами? — тихо питаю я.

Андрій важко видихає.

— Іноді люди просто хапаються за будь-яке відчуття, що вони ще живі.

Я мовчу. Довго. А потім тихо вимовляю:

— А я?

Мовчить.

— Я теж жива, Андрію.

Сльози знову котяться по щоках.

— Я теж боялася щодня. Коли вночі сирена, я думаю не про себе. Я думаю про те: щоб іх тобою все було добре.

Він сідає навпроти мене.

— Я не хотів, щоб ти дізналася так.

— Ти взагалі не хотів, щоб я дізналася.

Знову мовчить.

— Вона красива? — раптом питаю я.

Андрій здивовано дивиться на мене.

— Хто?

— Та дівчина.

Він замислюється.

— Вона… просто людина, яка витягує поранених з того пекла.

Я сумно посміхаюсь.

— Це не відповідь.

— Вона нічого для мене не значить.

— Я так і зрозуміла.

Знову тиша. За вікном шумить вітер. Десь у дворі грюкають двері автівки.

Я дивилюся на нього і думаю: як так сталося, що я більше не впізнаю людину, з якою прожила десять років?

— Скажи чесно, — тихо промовляю я. — Якби я не побачила це відео… ти б колись зізнався?

Знову тиша і я розумію відповідь.

Сльози течуть ще сильніше.

— Я така дурна… — шепочу я.

— Ні.

— Дурна, коханий, дурна…

Чоловік тягнеться до моєї руки.

— Ганю…

Я різко відсмикую її.

— Не торкайся мене.

Він завмерає, а я повільно встаю і підходжу до вікна. Ніч за склом така темна і густа.

— Знаєш… — шепочу я. — Коли почалася війна, я думала, що найбільше боятимуся одного.

— Чого?

Я ковтаю повітря.

— Що ти загинеш, — витираю долонею сльози.

— Але виявляється, є щось гірше.

— Що?

— Зрада.