Розділ 33.

Кароліна.

— Всі потрібні речі взяла? — вкотре перепитує Горський, сідаючи поряд зі мною в таксі.

— Так, усе. Але навіть ..., — плечі чоловіка помітно напружуються, — навіть якщо я і забула щось, то в Берліні сотні магазинів на будь-який смак та гаманець, де можна придбати будь-що. Не пропадемо.

— Уточнюю. З важливого нічого не забула?

— Ні.

— Закордонний паспорт де?

— Назаре, припини! Не розмовляй зі мною як з маленькою дівчинкою, яка вперше полетить за кордон. Я ще вчора тричі все перевірила та сховала всі документи в рюкзак, — плескаю по шкіряній кишені свого незмінного супутника ручної поклажі.

— Ти права. — Чоловік втомлено тре перенісся, трясе головою. — Вибач. — Він кладе свою руку мені на ногу та примирливо стискає стегно. — Вибач. Я з самого ранку на взводі. Цілу ніч снилося, що поїздка зривається.

— А я, навпаки, сьогодні так солодко спала. Давно так не висипалася. Тож тепер спокійна як удав.

Горський недовірливо примружується.

— Що? Не дивися на мене так. Я спокійна. Бачиш, навіть руки не бояться?

Чоловік уважно дивиться на мою витягнуту долоню. Його брови здивовано повзуть угору, коли він не помічає ніякого тремору чи напруження у моїх тонких пальцях.

— Це вже лякає, — важко зітхнувши, бурмотить чоловік.

Показую йому язика та відвертаюсь до вікна. Нізащо не зізнаюся, що вже тиждень ковтаю заспокійливе. Бо чим ближче поточна дата календаря до двадцять шостого грудня, тим тривожніше мені стає.

Щовечора перед приходом чоловіка, я щораз нервувала та репетирувала, як кажу йому, що відмовляюся його супроводжувати до Німеччини. А потім перелякано давала задню. Падала в обійми коханого чоловіка та ховала заготовлену промову до найкращих часів, які так і не настали.

Решту шляху ми з Назаром не розмовляємо. Він роздає останні робочі настанови перед вильотом, я дивлюся на вуличні ліхтарі столиці, що запалюються в цей час.

Прощатися з містом я не збираюся, але меланхолійна туга трохи мучить й без того розклеєну душу. Дивлюся на засніжені вітрини як знайомих, так і досі не відвіданих закладів. Записую в закутки пам'яті фасади будівель, повз які їздила щодня з дому до центру. Вбираю атмосферу рідних та до болю знайомих вуличок.

Мені вже цього не вистачає. Я вже сумую за своїм домом.

Гадки не маю, коли повернуся сюди остаточно. Не тішу себе ілюзіями, що наше з Назаром перебування в одній із європейських столиць триватиме лише місяць. Таке можливе лише у казках.

У маленького хлопчика, у Назарового сина ракова пухлина. Це не апендицит чи каміння в жовчному міхурі. Одним скальпелем цю заразу не вилучити. Потрібна хімія, інше лікування, а також можливо повторне хірургічне втручання.

Чи то мій рівень стресу став зашкалювати, чи то в принципі термін ефективності заспокійливих таблеток не такий довгий, як я розраховувала, залишаючи блістер вдома, але чим ближче ми підбираємося до аеропорту, тим сильніше я починаю тарабанити пальцями по дверній карті.

Серце прискорює ритм, дихання частішає. Відкидаю голову на підголівник та підтискаю губи. Тягнуся рукою до Назара, аби переплести наші пальці. Він спершу намагається відсахнутися, але я посилюю хватку.

Ми знову помінялися місцями. Нервовість Назара пішла разом із зануренням у звичну роботу. Чоловік знову мій звичний острівець спокою та безпеки, тиха гавань для моєї неспокійної натури.

Майбутня зустріч з Баженовою та їх спільним сином холодить мої нутрощі. Незабаром ми зіткнемося всі в одному приміщенні. Лічені хвилини залишилися до живої зустрічі з тим самим хлопчиком з фотографії, який так захоплено гриз брязкальце.

Боюся навіть уявляти, як це буде.

— Впевнена? — Відчинивши двері та подавши мені руку, уточнює Назар. — Я зрозумію, якщо ти передумала.

Порівнявшись із чоловіком на тротуарі, я без роздумів висну на його плечах.

— Я трохи боюся, Гор. — Ткну носа до гарячої шиї коханого чоловіка та з силою жмурю змоклі очі. — Зовсім, зовсім трохи страшно. Ця подорож — серйозне випробування для мене, для нас. Твоя підтримка іноді дуже потрібна. Обійми мене, будь ласка, міцно, міцно.

Назар стискає свої руки навколо моєї талії та відриває мене від землі. Крутить перед будинком аеропорту, не звертаючи уваги на те, що ми можемо комусь заважати.

— Я завжди тут, — шепоче Горський, повернувши мене на землю. Його гарячі долоні пестять мої замерзлі щоки. — Завжди. Щоб не трапилося, кажи про все відкрито. Добре? Я розумію, що ця подорож найскладніше, що траплялося в нашому житті. Я зрозумію, якщо ти відчуваєш, що не потягнеш того. Кажи, нізащо не силуй себе. Якщо хочеш додому, я й слова не скажу.

Штурхаю чоловіка під ребра.

— Ще б ти щось сказав. Позашлюбна дитина у нашій сім'ї є тільки в тебе, — роздратовано шикаю я.

— Ну нарешті повернулася справжня Веснянка. А то мені страшно було сидіти поряд з тією до чортиків спокійною версією тебе. Страхітлива незнайомка, трясця. Біс його знає, що від такої Кароліни чекати треба.