Розділ 12.

Кароліна.

Перший повноцінний вихідний за останні два тижні. Можна ніжитись у ліжку скільки душі завгодно. Хоч до самого вечора. Вимкнені всі будильники, важливі зустрічі заплановані на завтра, а поруч спить коханий чоловік, який огортає жаром свого тіла наче велика пухова ковдра.

Але мені все одно не спиться.

Невимовне почуття тривоги вирвало мене з солодких обіймів Морфея близько десяти хвилин назад. Моє серце б'ється як божевільне, у вухах стоїть неприємне пищання. Дихання збите, ніби я щойно не просто спала в ліжку, а бігла п'ять кілометрів по ґрунтовій дорозі.

Назар, на відміну від мене, продовжує міцно спати. Його голова зручно вмостилася на моєму животі, скуйовджене волосся ненароком лоскоче пупа. Праву руку він витягнув уздовж тіла, а пальцями лівої обхопив моє стегно.

Передчуття урагану руйнівної сили, що насувається прямо на нас, не хоче полишати мої ребра. Негативне передчуття затьмарює настання сьогодення. Щоб заспокоїти гуркотливе серце та ще більше не розганяти паніку, що спонтанно виникла в голові, починаю повторювати дихальні вправи, яким мене вчив психолог.

Повільний глибокий вдих через ніс. Зі мною все добре. Видих. Ще один вдих. Чоловік поруч. Видих, вдих. Він пообіцяв. Видих.

— І чого моїй дружині не спиться? — бурмотить спросоння Назар. Схоже я надто різко робила вправи грудьми, що ненароком розбудила чоловіка. Він підіймає голову та ковзає носом на моєму животі. — Учорашній марафон був недостатнім? — з хитрою посмішкою поглядає на мене з-під чола.

— Доброго ранку, — шепочу хрипким після нічних стогонів голосом.

Пальці на ногах стискаються, варто лише подумати, як бурхливо закінчився вчорашній романтичний вечір. Стіни нашого будинку давно так не тремтіли від розпалу пристрастей та хіті. Картини ледь трималися на стінах від гучності звуків, які лунали від наших тіл.

— Як ти себе почуваєш?

Невагомим розсипом поцілунків Назар обмальовує моє тіло. Пірнає язиком у западинку посеред живота. Прогинаюсь у попереку, подаючи стегна вперед. Лину назустріч чоловічим ласкам.

— Вже краще, — на видиху стогну я. — Хочу ще.

Чіпляюсь пальцями у волосся чоловіка, тисну на потилицю. Ми провалюємося в новий вихор жаги та збудження. Поступово крок за кроком розпалюємо вогонь одне в одному. Не ставимо за мету — якнайшвидше досягти вершини задоволення. Навпаки, намагаємося якомога довше нудитися в повільному ритмі.

Простирадла мнуться під нами. Ковдру ногами скидаємо на підлогу. Одну з подушок Назар підкладає мені під спину. Аби краще відчути одне одного. Зануритися у прірву почуттів. Якомога глибше. Тісніше. З’єднання в єдиний світ.

Тону в ніжності коханого чоловіка. Тривога, що охопила розум рано-вранці, поступово спадає, залишаючи ледь помітний слід у дальньому кутку свідомості. Не час для смути, не час для переживань. Всі проблеми наразі поза цією кімнатою, поза стін нашого маєтку.

Подряпаю спину Горського, відтягую волосся. Прошу піднятися вище. Хочу цілувати його губи, відчувати його наполегливого язика у  своєму роті.

Відчуваю себе Дюймовочкою, коли чоловік усією своєю вагою вдавлює мене в матрац. Сапфірові очі зачаровують своїми потемнілими візерунками. Мільйон відтінків зеленого кольору дарують спокій та відчуття миру.

Ковзаю тильною стороною долоні по вже не ідеально гладкій щоці. Торкаюся шиї.

— Кохаю тебе, — шепочу, потопаючи в солодкому маренні.

Чоловік шепоче ті ж слова у відповідь, поступово нарощуючи інтенсивність власних пестощів. Жар концентрується у нижній частині живота, на лобі проступають краплинки поту.

З першими променями сонця падаємо на зім'яті простирадла. Горло свербить від спраги, шлунок стискає від голоду. Ейфорія настільки охопила наші тіла, що ні я, ні Назар не в змозі піднятися з ліжка та налити склянку води з графина, що стоїть у ванній кімнаті.

Переплітаю наші пальці, притискаюсь до чоловіка. Назар підтягує мене до себе під пахву, цілує у скроню. Так тихо та спокійно під його крилом. Повна захищеність та безпека.

Не маю бажання виповзати з нашого гніздечка, але мій шлунок, в якому з учорашнього дня не було ні крихти, окрім пари виноградин та двох полуниць, має іншу думку. Порожній орган бурчить настільки голосно, що піднесений настрій Горського миттєво випаровується.

— Треба поснідати, — суворим тоном командує він, маючи намір підвестися.

— Постривай, — ловлю Назара за передпліччя та тягну на себе. — Давай ще трохи полежимо та пообіймаємося. Будь ласка.

— Поїмо, а тоді повернемося в ліжко.

— Ти знаєш, що цього не буде. — Насуплюю брови, награно дму припухлі від поцілунків вуста. — Як тільки ми вийдемо за двері, термінові справи в мить захоплять тебе. Бігтимеш на роботу, щойно проковтнеш останній шматочок улюбленої яєшні з беконом.

— В мене вихідний. — смикнувши плечима, зізнається Назар. Він швидко крокує до ванної кімнати. — Сьогодні я цілком у твоєму розпорядженні, Веснянко, — долинає веселий голос чоловіка з-за дверей.