5 розділ 5

- Куди ми...? Навіщо сюди?

   Машина буквально влітає у двір клініки. Якраз тієї, в якій я спостерігаюся.

   Саме тут я і дізналася про те, що чекаю на дитину.

   Я холону.

   - Олег? Що ми тут робимо?

   - Ти там щось ляпнула про вагітність, - Знаменський хмурить брови.

   - Я... Я чисто теоретично! Хотіла знати, ти таким мерзотником був би навіть якби я виявилася вагітною! Але ж ти знаєш, що це не так!

   Я відчайдушно чіпляюся за оббивку сидіння.

   Ні. Ні! Тільки не це!

   - Так чи ні, ми зараз перевіримо! - гуркоче злющим голосом Знаменський.

   - І якщо ти вагітна, Мар'яна...

   Стискає кулак, розсікаючи ним повітря перед моїм обличчям.

   - Якщо ти вагітна, навіть не думай, що це буде твій козир, яким ти після спробуєш мене повернути. Або витягнути з мене якісь гроші. І ще. Я навіть розбиратися не збираюся, від кого він. Якщо вагітність підтвердиться, тебе просто вичистять. Мені таких проблем на голову не потрібно.

   Я холону. Усередині все й справді наче вкривається льодом. Дуже. Дуже колючим льодом.

   - Олег.  Ти ж знаєш, у нас із самого початку були з цим проблеми.

   Щосили намагаюся не показати, як мені зараз страшно. Інакше він усе зрозуміє. А так... Може, ще є якийсь шанс!

   - Іноді бувають несподіванки, хіба ні? Я маю бути впевнений. Ходімо, Мар'яно. Чи мені при всіх зараз тебе волоком туди тягнути?

   - Ти що? Хочеш огляд влаштувати? Прямо зараз?

   - Навіщо відкладати? Досить уже розмов. Зараз усе з'ясуємо і вирішимо, що далі з тобою робити.

   Вирішимо. Як же. Хтось усе вже для себе вирішив! В одне лице!

   Хоча... Тут, схоже, і ще одне лице дуже сильно постаралося! Елькіно!

   Тільки не зрозумію. Як їй вдалося ось таке з Олегом зробити? Вона що? Відьма якась? Причарувала його і повністю своїй волі підпорядкувала?

   Варто подумати, як телефон Олега тут же починає розриватися.

   - Коханий, ти там довго ще? Я сумууууууую. Постіль холоне. Шампанське видихається. Скільки тебе ще чекати?

   Мені здається, чи навіть охоронці Знаменського на передніх сидіннях кривляться від цієї награної солодкої патоки в її голосі?

   Особисто в мене прямо зуби зводить.

   Невже Олег таке взагалі терпить? Мій чоловік, якого я, здавалося б, так чудово знаю?

   - Справи в мене. Скоро буду.

   Зате його голос напрочуд пом'якшується. Навіть обличчя стає не таким жорстким.

   Чорт. Ну справді. Точно приворожила! Або Знаменський у неї під якимось гіпнозом. Інших розумних пояснень марення, що відбувається, у мене немає взагалі!

   - Ходімо, Мар'яно. Ти мене затримуєш!

   Відчиняє дверцята машини і справді, тягне мене слідом за собою на вулицю. Смикає за лікоть.

   - Пусти. Я сама.

   Судорожно оглядаюся на всі боки, намагаючись прикинути, як мені уникнути найстрашнішого. Але...

   Варіантів жодних.

   Ще дві машини з його людьми. Точно не втекти!

Ледь не непритомнію, уявляючи собі, що зараз буде!

   І що мені робити?

   Благати зараз Олега? Плакати? Нагадати йому, що він же два роки був мені чоловіком! Жив зі мною. Лягав в одне ліжко. Говорив про кохання, чорт забирай!

   Та він же... Він же пилинки, був час, з мене здував!

   Має ж у ньому залишитися ну хоч щось людське!

   - Олег.

   Я намагаюся, але...

   Він дивиться на мене таким жорстким, крижаним поглядом, що я дуже швидко розумію. Нічого це не дасть!

   Обличчя немов із каменю. В очах один лід. Щелепи жорстко стиснуті.

   Ні.

   Цю людину не прошибити. Ні благаннями, ні сльозами, ні спогадами! Нічим!

   Як я взагалі з ним могла жити?!

   - Час, Мар'яно. Час, він, знаєш, дорогий.

   Іду вперед, як уві сні.

   Знаменський, як на зло, іде поруч. Я майже торкаюся його плечем.

   Щоби що? Щоб схопити мене, якщо я раптом почну тікати?

   Тільки я от не божевільна. Бігти зараз, при всіх цих його людях, це ж чисте самогубство!

   На ватяних ногах заходжу у двері клініки.

   Механічно киваю на привітання одразу біля входу.

   - Мар'яна Олексіївна. Олег Романович.

   До нас виходить заввідділення. Ледь не кланяється, так широко посміхаючись, що в мене зараз від його білозубої посмішки іскри з очей полетять.

   - Прошу за мною.

   Я ледь розумію, куди ми йдемо. Майже не розрізняю обличь, які бачу.

   - Ми самі, дякую.

   Олег киває і завідувач тут же зникає, ще раз метушливо вклонившись.

   - Олег.

   Ми залишається в ліфті. Удвох. Олег упевнено натискає кнопку і той плавно рухається вгору.

   Відчайдушно впиваюся поглядом у його очі.

   Зараз усю душу в цей погляд вкладаю.

   І...

   Боже, здається, виходить!

   По його обличчю ніби брижі якісь проходять.

   На мить я навіть бачу ті самі очі, які... Які я знаю. Які любила.

   - Не переч мені, Мар'яно. І не пручайся. Повір. Так буде краще.

   Він кидає ці слова і тут же крижаний монстр із кам'яним обличчям повертається.

   Очі стають крижаними. Колючими.

   Обличчя зовсім чужим.

   Та що з ним таке!

   Наче його підмінили! Або загіпнотизували!

   Але ж це ж маячня...

   Ліфт клацає і зупиняється.

   Двері відчиняються, і за ними я бачу все тих самих мордоворотів, які їхали за нами.

   - Олег. Ну що ти робиш! Послухай...

   - Мар'яна. Просто. Мовчки роби, що я скажу. Мені від тебе несподіванки у вигляді якихось дітей не потрібні. Зрозуміла мене?

   Він не питає.

   Просто наказує.

   Тисне. Підкорює крижаним владним тоном.

   Хапає мене за лікоть і тягне вперед.

   - Олег Романович. Прошу вас.

   Перед нами тут же виростає директор клініки.